Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ II

Ледве дочекавшись вечора, Марина прийшла на галявину, де зазвичай проводились таємні наради з лісовими істотами, і викликала їх за допомогою древнього закляття, що передалося їй, як провіднику. Ліс поволі почав оживати й незабаром на галявині зʼявилися тонкі фігури – лісовики, водяники, відьми та інші істоти. Їхні обличчя були занепокоєні, бо кожен з них відчував тривогу в повітрі, хоч і не знав причини.

— Навіщо ти нас покликала? – виразним голосом запитав дівчину один з лісовиків.

— Минулої ночі під час грози я бачила фігуру під дубом, – почала вона. – Ця постать не була схожою на жодного з вас, ні на жодну іншу магічну істоту, яку я зустрічала раніше. Я відчувала холод і страх, який не є природним для цього лісу. Чи хтось із вас знає, хто це міг бути і що йому тут потрібно?

Духи почали переглядатися між собою, але ніхто не наважувався відповісти. Вони хитали головами, а їхні обличчя були сповнені нерозуміння. Навіть найстарші серед них, ті хто зберігав памʼять про древні часи, мовчали, бо не знали відповіді.

— Ми не відчували присутності цієї істоти, – сказав водяник, схрестивши на грудях тонкі, мов павутиння, руки. – Це був хтось, хто не належить до нашого світу.

— Це щось нове, але водночас давнє, – додала одна з відьом. – Я відчуваю енергію, якої вже давно не було в цих краях.

Марина занепокоєно дивилася по сторонах. Слова духів лише поглибили її тривогу. Хто це міг бути, якщо навіть древні духи нічого не знали про нього? Часу було мало і вона відчувала, що щось насувається.

Раптом із глибини тіні зʼявилася стара Чаклунка. Її хода була важкою, але впевненою. Темний плащ ледь торкався землі. Вона повільно вийшла на середину галявини. Її прихід змусив усіх затихнути.

— Я знаю, що ти бачила, – сказала вона, дивлячись прямо на Марину.

— Хто це? – запитала дівчина. – Ніхто не знає, але я відчуваю, що ця фігура несе небезпеку.

Чаклунка повільно вдихнула холодне лісове повітря і продовжила:

— Це створіння з минулого. Давним-давно, ще задовго до того, як ліс став таким, як ви його знаєте, тут панували інші сили. Ліс був місцем, де жили не тільки духи й магічні істоти, в й темні сили, забуті людством і самою природою. Один з них – це Тіньовий володар.

— Тіньовий володар? – тихо перепитала Марина. – Я ніколи не чула про такого.

— Так, – продовжила Чаклунка. – Це давня і темна сутність, породжена зі страху та зради. Він був духом-охоронцем, що стежив за рівновагою між силами світла та темряви, але його серце та розум затьмарила заздрість і жага влади. Він почав підбурювати інші сили, збираючи навколо себе душі, які заблукали; лісовиків, що втратили світло та інші створіння, народжені темрявою.

Тіньовий володар сіяв розбрат серед духів і людей, підбурював стихії, посилав нічні кошмари у сни. Його шепіт проникав у найглибші закутки свідомості, змушуючи сумніватися навіть у добрі.

Одного разу, коли межа між світами опинилася під загрозою, мудрі духи лісу й старші люди, що зберігали давні знання, об’єдналися. Вони провели складний обряд і змогли запечатати Тіньового володаря у глибинах землі, де темрява не мала живлення.

Але той обіцяв повернутися і помститися за образу. Тому кожні кілька сотень років, коли порушується баланс між світом людей та духів, Тіньовий володар намагається вийти назовні.

Духи, що стояли навколо, пошепки заговорили між собою. Їхні голоси були сповнені занепокоєння та невизначеності. У їхніх поглядах світилася схвильована тінь давнього страху – ніби щось пробудилося з глибини; щось, чого не слід було чіпати.

— І тепер він знову прагне повернутися? – перепитала Марина. – Як його можна зупинити?

Чаклунка зітхнула, ніби вага всіх тих століть тисла на її плечі.

— Так. Але той, кого ти бачила – це не сам Тіньовий володар, це лише його вісник. Він намагається відшукати слабкі місця у магічному захисті лісу. Та найбільше його цікавить провідник, адже саме завдяки йому тримається баланс між світами. Якщо йому вдасться його знищити, Тіньовий володар пробудиться і знову заволодіє лісом.

Марина зрозуміла, яка небезпека нависла над нею та лісом. Вона мала якось цьому зарадити. Це її обовʼязок і вона виконає його, нехай навіть ціною власного життя.

— Як ми можемо йому завадити? – рішучим голосом запитала вона.

Чаклунка повільно підійшла до дівчини й подивилася їй прямо в очі.

— Є лише один спосіб зупинити його, – сказала вона. – Тобі, як провіднику, потрібно дістатися до місця, де його було запечатано глибоко під землею. Саме там ти зможеш перешкодити його звільненню, але це буде не просто. Це дуже складна і небезпечна дорога, на якій ти зустрінеш не лише фізичні перепони, а й примари власних страхів.

Марина слухала мовчки. Вона розуміла, що доля лісу та людей залежить від неї. Вона не могла їх підвести.

— Я готова, – твердо сказала вона, хоч в її грудях все ще билося хвилювання. – Я зроблю все, що зможу.

Чаклунка кивнула і підняла руку, закликаючи духів.

— Ми всі допоможемо тобі, – голосно мовила вона. – Ліс не дозволить, щоб його захопила темрява. Але ти – єдина, хто може стати між світлом і тінню.

Марина вдихнула на повні груди, відчуваючи, як сила духів переповнює її. Вона знала, що попереду на неї чекає небезпечна подорож, але тепер вона була не одна. Ліс був з нею і це давало їй надію на перемогу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍