Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– А ти звідки? – поцікавилася.

– З Харкова, – змарніла співбесідниця. – Вже четвертий день у дорозі.

– Ого, далеко… І як це ти звідти вибратися змогла?

– Ой, не питай… – зітхнула. – Коли у наш будинок поцілив снаряд, ми із сусідами ховалися у підвалі. Нас там і завалило.

– Нічого собі… А казали, що там безпечніше…

– Та хіба ж то бомбосховище? – гірко посміхнулася Віра. – Одне слово… Хоча життя врятувало. Бо квартири моєї більше немає. Навіть стін, і тих немає… Все, на що працювала сама, що батьки відкладали. Навіть спогадів дитячих не залишилося. Ні фотоальбому, ні улюбленої ковдрочки, ні ведмедика Пуха, якого тато у дитинстві подарував.

– А документи хоч якісь залишилися?

– Лише паспорт закордонний. Пощастило, коли сирена загула, накинула на себе курточку, в якій до Словаччини минулого року їздила. У кишені паспорт був. Забула звідти дістати, а потім обшукалася.

– Не було б щастя… – спробувала пошуткувати Юля.

– Це точно, – погодилася Віра.

– А як же ти з-під завалу врятувалася?

– Стіна, під якою сиділа, не дала мене засипати. Біля мене була маленька пляшечка води. Її і пила. А через годин двадцять мене рятувальники витягнули. Думали, нікого в живих не залишилося. А я, мабуть, у сорочці народилася.

– Жах…

– А ти, Юль, звідки?

– Родом із Маріуполя, а останні вісім років жила то в Києві, то в Ірпені.

– Ого, то ти теж у нас фартова… – посміхнулася Віра.

– Не те слово, – усмішка у відповідь.

– Батьки живі? – запитала обережно.

– Пропали без вісти…

– А мої під час повітряної тривоги не захотіли спускатися зі мною у підвал… – на Віриних очах забриніли сльози.

Юля поклала руку на її плече. Скільки ще таких знедолених сиріт їй доведеться зустріти на своєму шляху? А може, вона вже одна із них? Їй ще належить це з’ясувати.

*  *  *

Дівчата за час подорожі й зовсім роздружилися. Весь час спілкувалися, розповідали про своє минуле. Звичайно не обійшлося і без вже стандартного для українців питання: «Що ти робила двадцять четвертого лютого і як дізналася про повномасштабне вторгнення?». Під час однієї з таких розмов Юлю чекав сюрприз.

– То що збираєшся робити, коли приїдемо? – запитала Віра, жуючи напівсуху булку з варенням, куплену ще у Львові.

– У мене в Дрездені хрещений. Я з його дочкою у Фейсбуці списалася. Чекають на мене!

– У Дрездені кажеш? А чому тоді з португальськими волонтерами в автобус сіла?

– Як з португальськими? – очі розширилися, а в горлі пересохло.

– А от так, – засміялася Віра, зрозумівши, що подруга переплутала транспортні засоби. – Як же ти на таблички дивилася?

– Та темно ж було! – у розпачі схопилася за голову. – А що ж мені робити тепер?

– Ну, в тебе є два варіанти. Перший, – Юліна співбесідниця підняла вказівний палець догори, – вийти на наступній зупинці в якомусь німецькому містечку, бо ми якраз Німеччиною зараз і їдемо, а потім ловити попутки до Дрездена. Ну чи хрещеного твого напрягти трішки й скинути йому локацію, щоб приїхав і забрав.

Юля зітхнула. Не хотілося б одразу ось так створювати зайвих проблем родичам.

– А який же другий варіант? – з надією у голосі запитала вона.

– Їхати зі мною до Португалії. У мене в центральній частині живе колишня однокласниця. Обіцяла з роботою допомогти, та й житло недороге знайшла. Нам з тобою і веселіше буде, і фінансово не так утратно. Та й родичі твої, думаю, не заперечуватимуть. Хто ж хоче, щоб бідна родичка з України на шиї сиділа?

– Та вони ніби й не проти були… – невпевнено мовила Юля.

– Це вони зараз не проти, – похитала головою Віра. – А пройде місяць-другий, будуть натякати, що пора й на свої хліба йти. Повір мені, я це проходила у Словаччині.

– А я думала, ти туди туристкою їздила.

– Не зовсім так, – очі дівчини примружилися. – Я туди до маминого брата їздила, хотіла життя нове починати. Бо щось з роботою в Харкові не ладилося.

– І що там, у Словаччині?

– Та ніби й нормально все спочатку було. Прийняли мене добре, навіть виділили власну кімнату – їхній син одружився і переїхав у будинок до коханої.

– Це ж супер! Мати власний простір – хіба не мрія?

– Отож-бо, що власний, – гірко посміхнулася. – А у мене його не було. Почався контроль, докори, що роботу знайти не можу, що живу їхнім коштом і об’їдаю їх. От мене і вистачило на два місяці, потім додому повернулася…

– Хіба ж так можна з рідними? – дивувалася Юля.

– Не думай, що у тебе було б по-іншому, – запевнила її Віра. – Люди за кордоном змінюються. Стають закритішими, постійно думають про гроші. Їм там теж не легко, не зважаючи на те, хто що каже.