Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

*  *  *

На кордоні перед їхнім автобусом було ще п’ятнадцять, що проходили контроль. А це означало безсонну ніч. Постійні сповіщення повітряної тривоги, що приходили на телефон, лише збільшували внутрішнє хвилювання. Знала, що варто лише перетнути межу і вона у безпеці. А там вже чекають волонтерські автобуси, готові забрати людей у спокійніше життя. Мілана вже кілька разів телефонувала – переживає. Сказала, що у Варшаву їхати не потрібно. Волонтери чекатимуть одразу біля кордону. Хороша новина – чим швидше пересяде, тим менше хвилюватиметься за подальший маршрут.

В автобусі тим часом люди тихенько перемовлялись. Хтось дзвонив додому, хтось обідав. У когось плакало немовля. Але напруження зростало з кожною годиною, проведеною в очікуванні. Хтось розумний сказав, що чекати – найважче. Особливо, коли не зовсім розумієш, що тебе чекає далі. Виснажена від хвилювання і нав’язливих думок, Юля закрила очі й провалилася у сон без сновидінь.

Коли відкрила очі, надворі вже було темно. Її сусідка поряд повідомила, що їхній автобус перевірятимуть наступним. Боліла голова, в роті трішки пересохло. Зробила пару ковтків води, перевірила телефон на наявність повідомлень. Лише два. Одне від тітки Варки: «Дитино, не забудь написати, коли до волонтерів пересядеш». Та ще одне. Коротке. Від нього. «Сумую».

Юля зітхнула. Намагалася увесь цей час не дуже концентруватися на розлуці з Сергієм. А прочитала смс і на серці знову так важко-важко стало… Де він зараз? Чи пройшов відбір? Питати про щось боялася. Захоче – сам розповість. А поки просто подумки молитиметься за нього.

Тим часом їхній автобус під’їхав до першого, українського кордону. Усіх пасажирів попросили вийти надвір і запросили у невеличку кімнату для перевірки багажу та документів. З цим у Юлі проблем ніяких не виникло. Уся процедура зайняла хвилин двадцять. Потім назад в автобус і до польського кордону.

Там перевіряли не лише самих пасажирів, а й транспортний засіб. Для тих, хто пройшов перевірку, на кордоні польські волонтери організували польову кухню. Юля, яка увесь день сиділа на «сухом’ятці», з насолодою з’їла невеличку тарілку гарячого супу та налила у свій термос терпкого чорного чаю.

Нарешті кордон було пройдено. На годиннику третя ночі. Попереду – декілька автобусів для тимчасових переселенців. Волонтери, що приїхали відвозити жінок та дітей у країни Європи, виголошували назви країн. «Франція! Німеччина! Іспанія! Португалія!» – чулося звідусіль. Юля згадала, що потрібно обов’язково подзвонити Мілані та написати повідомлення тітці. Та її оператор чомусь відмовлявся функціонувати у роумінгу. От тобі й раз! Заспокоїла всіх! Знає ж, що хвилюватимуться…

Знайшовши свій автобус, що їхав до Німеччини, Юля вирішила попросити когось зробити один телефонний дзвінок. В темряві та метушні так нікого зі зв’язком не знайшла. До неї підійшов хлопець, як здалося Юлі, волонтер з їхнього автобуса.

– Ви сідаєте? Через п’ять хвилин відправляємось, – повідомив приязно.

– Так, так. Я просто шукала когось із роумінгом, – розгублено мовила дівчина.

– Не хвилюйтеся, всередині є вай-фай. Зможете повідомити рідних та близьких вже у дорозі.

– Чудово! – зраділа, що не доведеться змушувати рідних хвилюватися.

Зайшла, знайшла вільне місце. Поступово автобус заповнювався. Багато жінок їхало з маленькими дітьми. Було кілька літніх пар. Одного чоловіка обережно занесли і поклали у проході. Як дівчина вже потім дізналася, він був після інсульту. Коли усі місця було зайнято, рушили. А от куди саме – Юля навіть не здогадувалася.

*  *  *

Зрадівши інтернету, Юля одразу відписалася Мілані та тітці Варці, що з нею все гаразд. Лише натиснувши кнопку «Надіслати», змогла заспокоїтися й оглядітися. Виявляється, за цей час у неї з’явилася сусідка. Молода дівчина років двадцяти п’яти. Проте зав’язувати знайомство зараз не хотілося. Всі були втомлені довгим очікуванням на кордоні. А тому швидко автобус поринув у тишу. Навіть діти, які до цього вередували та шуміли, принишкли і скоро заснули. Водії дали можливість людям відпочити, тож їхали тихо, не вмикаючи музики чи радіо.

Зупинилися лише під ранок у Познані. Дали десять хвилин на вбиральню та каву. Юля розплющила очі й огляділася.

 – Добрий ранок, виходитимеш? – сусідка приязно посміхнулася.

– Добрий, – потягнулася. – Ми де?

– Ще у Польщі, водії сказали, що Познань. У нас кілька хвилин на туалет та ноги розім’яти.

– Треба, мабуть, вийти, – почала вставати зі свого сидіння. – Ой, вибач, я навіть не представилася. Юля, – подала руку для знайомства.

– Віра, – відповіла радісно. – Будемо знайомі.

Дівчата вийшли з автобуса та роззирнулися. Жеврів ранок. Молочний туман не давав змогу побачити щось далі двох метрів. Автобус зупинився на охайній заправці. Люди вже стояли в черзі – хто на каву, хто до вбиральні. Ранкова прохолода остаточно забрала залишки сну. Гарячий напій приємно обпікав горло, а булочка з корицею, якою з нею радо поділилася Віра, порадувала пустий шлунок.

Коли всі знову повернулися в автобус й він рушив з місця, Юля продовжила розмову із сусідкою.