Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

Я знала. Йоана часто говорила про медицину й про те, що хоче вивчитися на педіатра. Вона постійно переривала мені малювання розповідями про мої сухожилля чи суглоби. А якщо я, до того ж, іще й чхала, Йоана одразу зачитувала мені список інфекцій, які мене до вечора заженуть у могилу. Минулого літа, коли ми були на канікулах у Ніді, вона познайомилася з хлопцем. Я щовечора чекала її розповідей про подробиці побачень. Йоані було вже сімнадцять, вона була мудра й досвідчена, а також мала книжку з анатомії, яка мене просто зачаровувала.

– Ну ось, – сказала я, завершуючи малюнок. – Що скажеш?

– А це що? – тато показав на папері.

– Мій підпис.

– Підпис? Та це якісь карлючки. Ніхто ж тут твоє імʼя не розпізнає.

Я знизала плечима.

– А ти розпізнаєш! – сказала я.

20

Ми рухалися далі і проїхали Урал. Панна Ґрибайте пояснила, що Уральські гори – це межа Європи й Азії. Ми в’їхали в Азію, іншу частину світу. Люди казали, що ми прямуємо до Південного Сибіру – може, навіть до Китаю чи Монголії.

Три дні ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу біля дверей перебував охоронець. У вагоні стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило.

Она врешті погодилася скинути мертву дитину в туалетну діру. Вона стояла над отвором на колінах, плакала і притискала до себе згорток.

– Ну заради Бога! – стогнав лисий. – Та приберіть її вже. Дихати нема чим.

– Тихо! – прикрикнула на нього мама.

– Не можу, – схлипувала Она. – Її розчавить на рейках…

Мама пішла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Ґрибайте вихопила в Они сповиток і вкинула в діру. Я ахнула. Пані Рімене скрикнула.

– Ну от і все, – сказала панна Ґрибайте. – Таке завжди легше зробити сторонній людині.

Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зібране в ґульку. Она обійняла маму й заплакала.

Йонас прив’язався до Андрюса, майже не відходив від нього. Він весь час ніби сердився і був зовсім не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кількох російських жаргонних слів, які я чула від енкаведистів. Мене це лютило. Я розуміла, що колись трохи вивчу російську, але ця думка мені була ненависна.

Якось пізно ввечері я побачила, як обличчя Йонаса освітлює вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамі, що він палить, та сказала дати йому спокій.

– Ліно, я щовечора дякую Богові, що в нього є Андрюс, і ти теж дякуй, – сказала вона.

Мій шлунок сам себе перетравлював. Голодні болі поверталися з безжальною регулярністю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чіткий режим, я інколи дрімала вдень. Якось мої повіки вже стулялися, коли я почула крик у вагоні. Кричала жінка:

– Як ви могли? Чи ви здуріли?!

Я сіла й стала роззиратися: що ж діється? Над Йонасом і Андрюсом стояла панна Ґрибайте. Я постаралася пройти до них.

– Це ж Діккенс! Як ви посміли! Ви перетворюєтеся на таку худобу, за яку вони нас мають!

– Що сталося? – спитала я.

– Твій брат і Андрюс курять цигарки! – закричала вона.

– Мама знає, – сказала я.

– З книжок! – вона сунула мені в обличчя обкладинку.

– У нас цигарки закінчилися, – негучно сказав Йонас, – але в Андрюса був тютюн…

– Панно Ґрибайте, – сказала мама. – Я дам цьому раду.

– Оці радянські заарештували нас за те, що ми розумні, освічені люди. А курити сторінки книжок – це… От що скажете? – спитала панна Ґрибайте. – Де ви взяли цю книжку?

Діккенс. У мене у валізі були «Записки Піквікського клубу». Мені їх бабуся подарувала на Різдво, коли ще була жива.

– Йонасе! Ти взяв мою книжку. Як ти міг?!

– Ліно… – почала мама.

– Я взяв твою книжку, – сказав Андрюс. – Я винен.

– Так, ти винен! – сказала панна Ґрибайте. – Розбещуєш цього хлопчика. Як не соромно!

Пані Арвідене спала на іншому кінці вагона і не мала й гадки про те, що сталося.

– Ти – ідіот! – крикнула я Андрюсові.

– Я тобі нову книжку знайду, – сказав він.

– Не знайдеш! Це був подарунок! – сказала я. – Йонасе, мені цю книжку бабуся подарувала.

– Вибач, – сказав Йонас, опустивши очі. – Мені шкода.

– Атож! – крикнула я.

– Ліно, це я придумав, – сказав Андрюс. – Він не винен.

Я тільки відмахнулася. Ну чого хлопці завжди такі дурні?

21

Тижні. Я вже згубила лік часу в дорозі. Перестала дивитися, як із вагонів викидають трупи. Щоразу, коли потяг рушав, за ним лишалися на землі тіла. Що подумають люди, якщо їх побачать? Чи поховають їх, чи справді вважатимуть, що вони – злодії та повії?

Відчуття в мене було таке, наче гойдаюся на маятнику. Щойно мене заносило в найглибшу безнадію, маятник хитало до якихось маленьких радощів.

Одного разу, наприклад, ми зупинились одразу за Омськом. Там стояла маленька будочка. Мама підкупила охоронця, щоб її випустив. Прибігла з повним подолом чогось важкого. У вагоні опустилася на коліна й розстелила спідницю. Цукерки, іриски, льодяник, чорна лакриця, цілі гори жуйок та інших ласощів райдугою лягли перед нами, скочуючись на підлогу. Яскраві кольори – рожевий, жовтий, зелений, червоний – і для всіх! Діти верещали й стрибали від радості. Я вкинула в рот жуйку. У моєму роті вибухнув цитрусовий смак. Я розсміялась, а Йонас сміявся зі мною. А для