Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Я відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як вино розливається по венах, зігріваючи тіло, але лишаючи серце крижаним. Я дивився на відблиски полум’я в каміні, шукаючи відповідь: чи варте воно того? Чи варто було проливати кров, втрачати близьких заради порожнечі, що переслідувала мене?

Вино не приносило забуття, лише посилювало безглуздість. Я почувався порожньою посудиною, наповненою гіркотою і розчаруванням. Алкоголь створював ілюзію наповненості, що розсіювалася з першими променями світанку, лишаючи похмілля і самотність.

Я розумів: вино — не вихід. Лише тимчасове полегшення, ілюзія порятунку. Але в ту темну ніч у мене не було вибору. Я пив, намагаючись втопити біль, тугу, порожнечу, знаючи, що це втеча в нікуди. Пив, поки темрява сп’яніння не поглинула мене, даруючи оманливе забуття.

Скориставшись моєю слабкістю, змовники проникли до тронної зали, де панувала напівтемрява і тиша. Я, занурений у глибокий сон, викликаний вином, не помітив, як наближені, змовники, підкралися, мов тіні. На їхніх обличчях читалася жага влади, очі виблискували злістю.

Вони зупинилися біля трону, де я спав, спостерігаючи за моїм важким диханням. Один із них повільно направив меч до мого горла. Решта завмерли, чекаючи фіналу.

Раптово я здригнувся, відчувши небезпеку. Розплющив очі, але погляд був затуманений вином. Я не встиг скрикнути, як меч змовника встромився в моє горло.

Я захрипів, намагаючись вирватися, але сили паралізувало вино. Свідомість покидала тіло, серце зупинялося. Закривши рану рукою, я відчував, як тепла кров, проходячи крізь пальці, забирала життя.

Змовники відпустили моє тіло, що впало на трон із глухим стуком. Вони глянули один на одного, їхні обличчя сяяли торжеством. Вони здійснили справу, заради якої інтригували, ризикували життями.

Вони покинули залу, лишивши мене на троні. Вранці оголосили про мою смерть і проголосили нового правителя — одного з них, найсміливішого зрадника.

Я став жертвою слабкості. Невміння контролювати бажання привело до загибелі. Я став ще однією жертвою інтриг і зрад, що розігруються в палацах.

Ось так я опинився в задзеркаллі, де вже був Вортімер, який розіграв мене, намагаючись обдурити.

— Ну а ти як сюди потрапив? — запитав Леонід у Вортімера, відчуваючи, як дзеркала гудять, ніби відлунюють його біль.

— Мій батько, Альфред, дивився на мене крізь призму розчарування, — почав Вортімер, його голос тремтів, мов сталь перед ударом. Дзеркала відбили тінь трону, що ніколи не став його. — У його очах я бачив не гордість за сина, а сумнів, докір. Він бачив у мені лише воїна, грубу силу, здатну руйнувати й завойовувати. А його серце, розум належали моєму братові, Едмунду.

Едмунд... Його ім’я звучало в палаці, мов ніжна мелодія, обіцянка світлого майбутнього. Він був втіленням мудрості, проникливості. Його розум, гострий, як клинок, розсікав туман невизначеності, передбачаючи кожен крок. Батько бачив у ньому наступника, правителя, що приведе народ до процвітання.

А я? Я був тінню поруч, вічним суперником, приреченим на поразку в боротьбі за любов. Я жадав його визнання, відчайдушно доводив, що гідний поваги. Але мої методи були іншими. Я не вмів плести інтриги, не мав дару передбачення. Моя зброя — меч, моя пристрасть — війна.

Я вів воїнів у бій, розширюючи кордони царства, приносячи звістки про перемоги. Думав, слава подвигів змусить батька побачити в мені не лише воїна, а стратега, здатного творити. Але він залишався байдужим. Лише сухо дякував, його погляд ковзав повз, ніби я був порожнім місцем. Уся любов, увага належали Едмунду, його порадам, передбаченням.

Одного разу, повернувшись із походу, я застав їх за бесідою. Вони схилилися над картою, обговорюючи плани розвитку. Едмунд викладав думки чітко, упевнено, пророкуючи небезпеки й шляхи їх вирішення. Батько слухав із благоговінням, ловлячи кожне слово.

Я стояв у дверях, не наважуючись увійти, чужий на святі розуму. Раптово батько помітив мене. Його обличчя не осяяла радість, лише тінь роздратування промайнула.

— Ти повернувся, Вортімер, — сухо промовив він. — Сподіваюся, твої походи принесли користь.

— Я завоював нові землі, батьку, — відповів я, ховаючи гіркоту. — Вони принесуть багатство і силу.

— Сила без мудрості — ніщо, — відрізав він, не відриваючи погляду від карти. — Едмунд показав, як використати ці землі для блага народу.

Ці слова пронизали, мов стріла. Мої зусилля були марними. Я ніколи не заслужу його любові, змагаючись із Едмундом. Гіркота й образа наповнили серце.

Того вечора я вирішив: більше не доводитиму цінності. Робитиму, що вмію — воювати. Але не заради похвали, а для слави, задоволення. Я стану найбільшим воїном, і моє ім’я гримітиме, навіть якщо батько не вимовить його з гордістю.

Нехай Едмунд плете інтриги, пророкує. Я створю історію, написану кров’ю і сталлю, яку ніхто не ігноруватиме. Історію, де я — єдиний герой, що змусить батька побачити в мені людину, гідну поваги, хай і запізно.

Коли ми зустрілися на острові Синього Місяця, почуття боролися в мені. Страх перед невідомим, перед ритуалом, був, але нікчемний порівняно зі спрагою влади, що клекотіла, мов вогонь. Я втомився бути пішаком, бачити, як світ котиться в прірву слабкими правителями. Лише я, Вортімер, здатен навести лад, встановити залізну руку закону, привести людство до величі.

Після ритуалу я відчув зміну. Темрява острова проникла в мене, ставши частиною. Не лякаюча, а темрява сили, впевненості, могутності.

Світ біля моїх ніг став іншим. Не хаос, а вотчина, призначена для мого панування. Я знав: ніщо не зупинить мене. Заповіт дарував владу і впевненість, що горіла яскравіше за полум’я, освітлюючи шлях до вершини.

Кожне рішення, дія пронизані цією впевненістю. Я не сумнівався, не вагався. Моя воля — закон, світ схилиться перед міццю. Заповіт перекував мене, зробивши тим, ким я мав стати — володарем світу. Ця думка наповнювала тріумфом, передчуттям перемог і влади.