Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Мої розвідники, яких я розсилав у міста і порти, підтвердили, що царство ослаблене бездарним правителем і його дурними радниками. Гарнізон розкладений, скарбниця порожня, а народ нарікає. Саме час завдати удару.

Ми довго готувалися. Розвідка доповіла про слабкі місця в обороні, розташування берегових батарей, чисельність гарнізону. Ми вивчили карту узбережжя, виявили зручні місця для висадки. Мої люди готувалися до бою.

Нарешті, в ніч молодика, коли темрява огорнула море, наш флот — десятки кораблів, мов тіні, — підійшов до берега. Ми вибрали момент, коли шторм трохи вщух, але хвилі ще досить сильні, щоб послабити пильність берегових стражників.

Я віддав наказ атакувати одночасно з трьох боків. «Непокірний» увірвався в порт, мов розлючений звір, трощачи борти ворожих суден і розстрілюючи берегові укріплення. Одночасно інші кораблі висадили десанти на східному і західному флангах, відволікаючи основні сили противника.

У порту розгорілося пекло. Наші люди, з криками і прокльонами, кидалися на абордаж і рубалися на мечах до самої смерті. Захисники порту, хоч і чинили відчайдушний опір, не могли стримати нашого натиску. Ми захопили кілька кораблів, потопили решту і підпалили портові склади.

Поки в порту йшов бій, я із загоном найкращих бійців висадився на берег і рушив до міста. Нас зустрів загін міської варти, але вони були швидко розсіяні. Ми увірвалися в місто, сіючи паніку і жах.

Головною нашою метою була фортеця, що височіла над містом. Ми взяли її в облогу, використовуючи тарани, облогові вежі та катапульти. Облога тривала недовго — завдяки зраді одного з офіцерів гарнізону, який за щедру винагороду відкрив нам ворота.

Увірвавшись у фортецю, ми захопили царський палац. Правитель, жалюгідний боягуз, намагався сховатися, але його схопили і кинули в темницю. Місто було біля наших ніг.

Однак день, що настав після цього, був сповнений грабежів і насильства. Довелося негайно заборонити своїм воїнам грабувати мирне населення. Я зажадав від своїх воєначальників неухильного дотримання цієї заборони і жорстоко карав порушників. Я вчив своїх воїнів не тільки хоробро битися, а й бути милосердними до переможених і мирних жителів, вважаючи, що гуманне ставлення до населення — це зброя, яка допомагає завоювати серця людей і зміцнити авторитет завойовника. Я розумів, що перемога, досягнута ціною грабежу і насильства, не може бути справжньою. Довелося заколоти кількох мародерів, незважаючи на прохання про помилування. Пам’ятаю, тоді я сказав: «Краще втратити кілька людей, ніж розбестити всю армію». Мої люди отримали заслужену здобич, як це було встановлено кодексом. Щоб уникнути хаосу, я в найкоротший термін встановив владу, призначив нових намісників і ввів нові закони. Тепер це царство належало мені.

Звичайно, не все було гладко. Були осередки опору, спроби заколоту. Але ми жорстоко придушували будь-яку непокору. Я розумів, що утримати владу буде непросто, але був готовий боротися до кінця. Це було не просто завоювання, а моє царство, що належало мені за правом народження. Я, «Привид морів», капітан «Нескореного», став його законним правителем.

Леонід слухав, відчуваючи, як дзеркала гудять, ніби море, що поглинуло Дайю, відлунює його словами. «Ти помстився, — промовив він, згадуючи кров Данила на піску, — але чи знайшов спокій?» Дайя всміхнувся, гірко, мов пірат, що втратив скарб.

Помста... Слово, що дзвеніло в моїх вухах довгі роки, немов натягнута струна, готова ось-ось лопнути. Воно палило мене зсередини, отруювало кожен вдих, не давало спокою ні вдень, ні вночі. Смерть батька, мов зяюча рана, кровоточила в моєму серці, вимагаючи відплати. І ось час розплати настав. Ворогів повалено, їхня кров омила закривавлений трон, справедливість, здавалося б, восторжествувала. Але замість полегшення, замість почуття виконаного обов’язку, мене огорнула... порожнеча.

Це була не тиша після бурі, а всепоглинаюча, льодовикова порожнеча, мов після вибуху, що знищив усе, залишивши безжиттєвий кратер. Мета, що рухала мною, зникла, мов міраж у пустелі. Не було ворога, на якому можна зосередити ненависть, скорботу. Жага помсти, що давала сенс кожному подиху, щезла.

Вчорашній герой, тріумфатор, стояв на краю прірви. Світ здавався тьмяним, млявим. Звуки тріумфування натовпу долинали здалеку, не чіпаючи серця. Я дивився на наближених, але не бачив співчуття чи розуміння. Вони бачили флібустьєра, царя-переможця, а я почувався порожньою посудиною, з якої вилили весь вміст.

Відчуття порожнечі було фізичним, тиснуло на груди, ускладнювало дихання, мов камінь на серці. Усередині зяяла чорна діра, що поглинала почуття, емоції. Лють, ненависть, скорбота — усе зникло, лишивши крижану порожнечу.

Я блукав спорожнілими залами палацу, мов привид. Торкався речей, що належали батькові, але вони не викликали почуттів. Вони були безмовними свідками втрати, нагадуванням про те, що не повернеться.

Я зрозумів: помста, хоч якою солодкою здавалася, не гоїть ран. Вона створює нові. Не повертає втраченого, а породжує біль. Я помстився за батька, але це не повернуло його. Ця гірка істина палила сильніше, ніж жага помсти. Порожнеча в душі була платою за відплату, ціною, яку я платив до кінця днів.

Та дні мої були недовгими. Схилившись над столом, мов під тягарем невидимої ноші, я стискав холодний метал винного кубка. Учорашній тріумфатор шукав порятунку на дні келиха, намагаючись втопити порожнечу, що оселилася в душі після відплати. Вино, мов запечена кров, хлюпалося в кубку, обіцяючи забуття.

Я пив жадібно, квапливо, ніби хотів випити не лише вино, а й пам’ять, біль, порожнечу, що роз’їдала зсередини. Перший ковток обпік горло, на мить відволікаючи від думок. Але полегшення було швидкоплинним. Вино розпалювало полум’я туги, підкреслюючи її бездонність.

Кубок за кубком спорожнів, але порожнеча не зникала. Вона змінювала форму, стаючи гнітючою. Вино туманило розум, притупляло почуття, але не заповнювало пролом у душі. Спогади, мов тіні, спливали, попри спроби заглушити їх дурманом. Образ батька, його слова, обличчя ворогів миготіли, нагадуючи про ціну помсти.