Стефані Гарбер - Каравал

— Правду? — Джуліан видав глибокий звук, зовсім не схожий на його звичний смішок. — Я більш ніж певен, що їй би вона не сподобалась.

— Але ж у тебе був квиток! — вона почувалась так, неначе не зрозуміла жарту.

— Тобі здається, що та дівчина хороша і вона неодмінно мене б пустила, чи не так? — Джуліан ступив ближче. — Не забувай, про що я попереджав тебе у годинниковій крамниці: більшість людей тут не ті, за кого себе видають. Дівчина влаштувала виставу, щоб ти втратила пильність. Вона стверджує, що не хоче, щоб нас занесло надто далеко, але саме в цьому полягає гра. Легенда любить гратися, — швидко випалив Джуліан і хотів було ще щось додати, але в останню мить передумав.

— Не випадковим є вибір кожного гостя. Якщо тобі цікаво, чому я збрехав, то поясню, що твоє запрошення не призначалось для простого моряка.

«Ні, — промайнуло у Скарлет, — воно призначалось для графа».

Паніка розлилася в її грудях, коли дівчина пригадала незвичний зміст листа від Легенди. Той другий квиток призначався для її нареченого, а не для дикуна, котрий стояв навпроти й розв’язував краватку. Скарлет і так страшенно ризикувала, вирішивши взяти участь у грі на день. А видаючи себе за наречену Джуліана, вона накликає на свою голову біду. Хто знає, що доведеться робити їм разом із Джуліаном, ставши частиною гри?

Навіть якщо Джуліан чимось допоміг їй, неправильно було брехати, щоб віддячити йому. І це завжди приводить до негативних наслідків. Її життя — тому доказ.

— Нам потрібно повернутись і про все розповісти, — вона мовила. — Нічого з цього не вийде. Якщо мій наречений чи батько довідаються, що я вдавала, ніби ми...

Раптом Джуліан притиснув Скарлет спиною до водограю, обхопивши міцними руками її талію, значно дужчими руками, ніж її.

— Заспокойся, ягідко, — його голос був дуже м’який, але вона не могла заспокоїтись. З кожним словом він нахилявся дедалі ближче, поки вогні будинку не зникли, і перед її очима лишився тільки Джуліан. — Ані твій батько, ані люблячий граф ні про що не довідаються. Щойно ми зайдемо до будинку, лише гра матиме значення. Усім байдуже, хто є для кого, поки вони перебувають на острові.

— Звідки тобі це відомо? — поцікавилась Скарлет.

— Бо я вже грав, — підступна посмішка промайнула на його вустах.

Він відійшов од водограю. Яскраві вогні маєтку з башточками засяяли знову, але на плечах Скарлет осів холодок. Ось чому він так добре тут орієнтувався! Не дивно, що з першої миті, як вона побачила його на Трісді, вже знала, що йому не можна довіряти. Схоже, за подарованим одягом від Легенди він приховав набагато більше, ніж вона могла подумати.

— То он чому ти допоміг нам із сестрою потрапити на острів? Ти хотів ще раз зіграти?

— Ти мені повіриш, якщо я скажу, що зробив це тільки для того, щоб врятувати вас од вашого батька?

Скарлет заперечно похитала головою.

Стенувши плечима, Джуліан відхилився назад, зняв краватку й жбурнув її через плече Скарлет. Судячи із слабкого сплеску, вона опинилась у водограї.

Картина вимальовувалася. Тепер зрозуміло, чому він був таким самовпевненим, чому на острові ніщо його не дивувало.

— Ти так на мене дивишся, ніби я скоїв злочин, — сказав Джуліан.

Скарлет знала, що не варто засмучуватись, бо вони ніхто одне для одного. Однак вона терпіти не могла, коли її вводили в оману. Їй ці брехні вже в печінках сидять, не життя, а суцільний обман!

— І яка ж твоя причина повернення на Каравал?

— А хіба має бути причина? Хто ж не хоче побачити чарівних артистів Каравалу? Чи виграти один з призів?

— Чомусь я тобі не вірю, — вона могла припустити, що це через цьогорічний приз — бажання. Але шосте чуття підказувало, що це не так. Бажання — дещо незвичайне, воно потребує віри, а Джуліан належить до тих людей, що вірять лишень в очевидне.

Щороку гра змінювалась, та за чутками, були певні незмінні моменти. Наприклад, пошуки призу, зазвичай то був магічний предмет — корона, скіпетр, обручка, дощечка для письма чи кулон. Переможців минулих років запрошували долучитися до гри знову, та ще й дозволялося брати із собою гостя. Але такий варіант зовсім не для Джуліана, бо ж він має неабиякий хист знаходити людей, котрі самі приведуть його у гру.

Якщо Скарлет не була впевнена, що вірить у здійснення бажань, то годі було повірити, що Джуліан — мрійник. Ні, на цей острів привела його не мрія про бажання, не магія і не фантазії.

— Скажи, чому ти тут? — запитала Скарлет.

— Повір, тобі ліпше не знати правди, — Джуліан удав стурбованість. — Це лише зіпсує розвагу.

— Ти так кажеш, бо уникаєш правди.

— Ні, ягідко. Цього разу я кажу правду, — він пильно поглянув на Скарлет, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб витримати цей непохитний погляд. Вона затремтіла від думки, що той лійкуватий моряк з човна лишень вдавав із себе такого, і скоріше за все, у разі потреби він і далі б грав цю роль, роль хлопчиська, який випадково зустрів її з сестрою, а на гру потрапив зовсім випадково. Їй раптом здалося, що він прагнув донести до Скарлет, що не надто вже проста його історія, але розповісти цього не міг.

— Я не збираюсь із тобою сперечатись, ягідко, — відказав Джуліан, випроставшись та потягнувшись, а потім пересмикнув плечима так, ніби йому щойно на думку спало несподіване рішення. — Повір, коли я кажу, що маю причини потрапити до того будинку, то це так і є. Якщо хочеш повернутися і здати мене, я тобі не перешкоджатиму і ні в чому тебе не звинувачуватиму. Навіть попри те, що врятував тобі сьогодні життя.

— Ти це зробив, бо я була твоїм квитком у гру.

— Ти справді так вважаєш? — здавалося, Джуліан образився.

Скарлет не вірила у його щирість, бо наскрізь бачила маніпуляторів. На жаль, протягом тривалого періоду батьківських маніпуляцій, чи саме через це, вона так і не навчилась не піддаватись на них. Хоч вона і справді б залюбки здала Джуліана, але ж він і справді врятував їй життя.

— А як же моя сестра? Ця брехня може нашкодити