Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Є. Н. Хрисанфовою та 160—170 см за В. П. Алексєєвим). Сильний розвиток мускулатури і кістяка первісної людини пояснюється необхідністю протистояти різним силовим механічним навантаженням. Ці риси формуються вже в ранньому дитинстві (тип поперечного розтину ребер масивний, округлий, а не у вигляді витягнутого овалу, як у сучасної людини). Грубість кістяка, міцний фізичний розвиток, зменшення поверхні тіла стосовно його об’єму (тобто тепловіддача) — всі ці ознаки можуть розглядатися як адаптація до холодного або помірного клімату початку останнього зледеніння в гірському Криму (рис. 10).

Складна антропологічна ситуація засвідчена також окремими знахідками кісток людини з Приазов’я та Подніпров’я. На мустьєрській стоянці Рожок І, що в Приазов’ї, знайдено верхній моляр людини з сапієнтними ознаками. Подібні рештки виявлено й на декількох перевідкладених мустьєрських місцезнаходженнях Подніпров’я. Насамперед, це стегнова кістка з Романкового, що належала людині високого зросту (171 см). За своїми антропологічними особливостями ця людина може бути віднесена до кола палеоантропів у широкому значенні цього терміна, хоча й з деякими відмінностями від типових європейських неандертальців. Так, Є. Н. Хрисанфова не виключає можливості, що романківська людина була одним із представників “давньої” групи палеоантропів (типу Крапіна й Ерінгсдорф у Європі та “нетипових” форм Палестини), які розвивалися у сапієнтному напрямі. До групи людей цього типу можна віднести знахідку мінералізованої плечової кістки з басейну Самари, яка належала людині високого зросту, сапієнтного типу з домішками архаїчних ознак, а також черепи трьох сапієнтів з неандертальськими рисами з району Дніпропетровська. Наприкінці зауважимо, що знахідки решток людей сапієнтного типу з архаїчними ознаками на мустьєрських пам’ятках України не є випадковими і засвідчують відносно ранній етап формування тут людини сучасного типу.

Рештки людей пізньопалеолітичного часу на теренах України вкрай фрагментовані і не дають можливості всебічно відтворити процес формування фізичного типу населення цього періоду. Нам відомі лише декілька уламків черепів людини з Чулатова І, Новгорода-Сіверського, Анетівки II, фрагменти плечових кісток з Новгорода-Сіверського та Кормані IV і кістки лівої ноги з поселення Городок II. Антропологічна характеристика черепа (лобова кістка) з пізньопалеолітичної стоянки Анетівка II (Південний Буг) не залишає сумнівів щодо належності його до типу сучасної людини. За морфологічними ознаками він схожий на жіночі черепи мезолітичного могильника Василівка III, що у Подніпров’ї.

Відтворення фізичного типу людини пізнього палеоліту за знахідками в Україні поки що не можливе, однак певне уявлення про її антропологічні особливості можуть дати результати археологічних досліджень на заході та сході.

Людині пізнього палеоліту Східної та Західної Європи вже були притаманні всі основні риси європеоїдної раси, але на різних територіях вони характеризувалися різними морфологічними модифікаціями. Так, населення, що мешкало навколо с. Костьонки (басейн Середнього Дону), морфологічно різноманітне. Загалом переважають риси кроманьйонців, але поряд з цим тут знайдено також рештки кістяків (Маркіна Гора) з деякими рисами людини екваторіального типу, схожі на знахідки з грота Грімальді на Апеннінському півострові. Водночас дитина з Костьонок XV за антропологічними ознаками наближається до центральноєвропейських людей типу Пшедмості. Населення стоянки Сунгірь (Владимирська обл. Росії) також морфологічно неоднорідне. Таксономічно це Ното sapiens з кроманьйоїдними і більш архаїчними неандертальськими ознаками.

Аналіз антропологічних знахідок мустьєрського часу та пізнього палеоліту дає можливість зробити припущення, що Східна Європа, в тому числі й Україна, входила в ареал сапієнтації, тобто зони, де з епохи мустьє поступово здійснювався перехід від людей типу неандертальців до людини сучасного типу (Homo sapiens).

Розділ II

Епоха пізнього палеоліту

Хронологія та етапи формування населення пізнього палеоліту в основному визначаються характером розвитку природного середовища, яке тоді відрізнялося значною мінливістю: клімат під час останнього зледеніння був нестійким, періодичні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Не були постійними та суттєво відрізнялись від сучасних контури території, на якій існувала палеолітична людина. Розвиток материкового зледеніння призводив до перерозподілу водних ресурсів земної кулі. Значні маси води накопичувалися на суходолі у вигляді материкового льоду та снігу, що спричиняло значне зниження рівня світового океану, осушення мілководного узбережжя, скорочення морських територій та збільшення суходолу. За періоду максимального розвитку останнього зледеніння рівень світового океану знижувався до 100 м. Мармурове море пересихало, що спричиняло порушення зв’язку Чорного та Середземного морів. Чорне море перетворилося на прісноводний басейн, територія мілководного Азовського моря та північно-західна частина Чорного становили суходол, на якому існувала стародавня людина, Кримський півострів — підвищену його частину.

Під час зниження морського рівня поглиблювалася річкова мережа Північного Причорномор’я, яка в районі сучасної приморської смуги знижувалася на 30—50 м. Таким чином, рельєф Причорноморської низовини мав глибоке, порівняно з сучасним, долинно-балкове розчленування. Наприкінці льодовикової доби, коли берегова смуга стабілізувалася на глибині 55—65 м, площа Причорноморської низовини була приблизно в півтора рази більше сучасної. Вільна від води частина суходолу становила лесово-алювіальну рівнину. Поселення палеолітичного часу, розташовані в Причорноморській зоні, під час свого існування містилися в глибині степу на відстані 100— 170 км від моря по прямій лінії, або 200—250 км по долинах річок. Існували вони за умов більш розчленованого рельєфу, що сприяв загонному полюванню. Водночас збільшення площі суходолу за рахунок падіння рівня моря не призводило до помітного зростання території, яку займала палеолітична людина, оскільки північна частина цієї території була зайнята тоді льодовиковим щитом. Південний кордон останнього в фазі максимального просування проходив на північ від Смоленська, близько 52°—54° північної широти. Танення льодовикового щита закономірно підвищувало рівень світового океану (близько 13 тис. років тому), що відмічено на самому початку преборіального періоду — близько 10 тис. років тому.

Зледеніння як вагомий кліматичний фактор має свій внутрішній ритм розвитку, відповідно якому в різні фази зледеніння кліматична ситуація змінюється. Перший період зледеніння відзначався обмеженням льодовика в межах Скандинавії, що дає підстави визначити його ранній і середній етапи як безльодовикові, на відміну від льодовикового, коли льодовик розповсюдився на територію Руської рівнини й досяг максимуму холоду 22—18 тис. років тому.

Завершення антропосоціогенезу (формування людини сучасного типу та первісної громади) відбувалося за нестійкого періоду ранньої і середньої частини останнього зледеніння, коли численні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Низькі середньорічні температури спричинили розвиток мерзлотних явищ на ґрунті типу сучасної багаторічної мерзлоти сибірсько-азіатського регіону. В сучасній Європі зона багаторічної мерзлоти має обмежене розповсюдження. Її південний кордон проходить по Польському півострову, Середній Печорі та Полярному Уралу, де вона різко опускається в південному напрямку.

За раннього періоду останнього зледеніння зона багаторічної мерзлоти перехідного типу (від атлантичної до сибірської) проходила приблизно по верхніх течіях Пруту, Південного Бугу, Сіверського Донця та на південь