Ньюбі Райтер - Зимові пригоди бабусі та Натусі, Ньюбі Райтер

Розділ 13. Грецькі леприкони

Після Іспанії чарівниці вирішили полетіти до Греції. Там вже на них чекала дивакувата чарівниця Софія. Ця жіночка ще з порогу здалася Натусі несповна розуму. І не дивно, адже щойно наші дівчата постукали у двері її маленького будиночка, та визирнула у вікно й довго їх роздивлялася, не поспішаючи відчиняти.

– Софіє, це я, твоя подруга Ельвіра! – мовила бабуся, посміхаючись якомога привітніше.

– А як я знаю, що ти кажеш правду? – запитала та крізь напіввідчинену шибку.

– Так ти ж нас бачиш, мене і мою онучку. Стоїмо тут перед дверима з чорним хрестом. До речі, що за дивне графіті тут у тебе?

– Це не графіті, – мовила Софія, легенько прочинивши двері. – Це захист від караконджулів! 

– Кого? – гуртом запитали чарівниці.

– Не кричіть ви так, заходьте хутчіше, а то мені їх ще в хату пустите!

І Софія швиденько запустила гостей всередину. Її оселя нагадувала собою “зелену аптеку”. Такої кількості трав не було навіть в Ельвіри, хоча це було своєрідним хобі нашої чарівниці. Але найбільше гостей вразив запах, від якого одразу ж почали сльозитися очі.

– Подруго, що це ти таке готуєш? – запитала бабуся, принюхуючись і одночасно морщачи носа.

– Це ти про ладан? – і Софія показала на напівзотлілий пучечок на підвіконні біля входу.

– Та ні, це щось інше, – запевнила Натуся.

– Тоді, мабуть, ви про моє старе взуття у комині, – і чаклунка показала на багаття, в якому дійсно щось диміло.

– А ти що просто викинути його не могла? – бабуся ніяк не могла звикнути до неприємного “різдвяного аромату” в оселі.

– Звісно ж ні, – захитала головою господиня. – Це ж теж засіб від караконджулів!

– Ви ж нам так і не розповіли, хто це такі, – мовила Натуся.

– О, це дуже мерзенні істоти, – запевнила Софія. – Схожі на леприконів, ці хитруни вилазять на землю у Різдво і залишаються тут протягом дванадцяти днів. А за цей час роблять багато пустощів! Їх в жодному разі не можна пускати в оселю. Ось я і перестраховуюся!

– Тоді це серйозно, – мовила задумливо Ельвіра. – А як ще можна їх від домівки відвадити?

– Добре, що нагадала! – подруга взяла друшляк і пішла до порогу, прочинила легенько двері й кинула його на вулицю.

– А це навіщо? – запитала здивовано бабуся.

– Щоб обдурити цих малих потвор, навіщо ж іще? Вони можуть рахувати лише до двох. Тому у нас три вважається священним числом. Вимовляючи його, караконджул вбиває себе. Тож він може сидіти біля мого порогу з друшляком усю ніч, рахуючи кожну дірку, поки сонце не зійде. А там він вже мусить ховатися, а ми будемо в безпеці!

– Ой, дивіться, караконджул підійшов до порогу.

– Де? – обидві подруги кинулися до вікна, але нічого не змогли побачити.

– Так ось же він, – тицяла кудись у пустоту дівчинка. – Дійсно привабливим його назвати важко… Але це точно він. Сидить і рахує дірки у друшляку.

– Твоя онучка випадково не в суботу народилася?? – запитала раптом бабусю Софія.

– А ти звідки знаєш? – здивувалася Ельвіра.

– Бо тільки той, хто народився в цей день може бачити цих малих потвор!

На даху почувся якийсь шум.

– Вже й туди лізуть, – забідкалася чаклунка.

– А може ми якось зможемо допомогти ще більше захистити Ваш дім? – запитали чарівниці.

– Так, так, я якраз тісто зробила для локми…

– Локми? – перепитала Натуся.

– Так, це у нас традиційні солодощі, – радо відповіла Софія. – Можеш накрутити з тіста кульки, дитино, а ми з твоєю бабусею їх посмажимо і поллємо сиропом. Треба згодувати ці ласощі караконджулам, і вони мають відступити.

Так і вирішили зробити. Коли ласощі були готові, усі разом пішли на горище. Там Софія прочинила там маленьке віконце і висипала локму на даху.

– Ого, та їх тут троє, – констатувала Натуся. – І їм, здається, подобаються ці смаколики. Наминають так, що аж за вухами тріщить.

Коли солодощі закінчилися, ці різдвяні леприкони, за словами дівчинки, покинули дах. 

– А що там наш друг з друшляком? – запитала чаклунка, коли вони спустилися з горища назад у кімнату.

Натуся підбігла до вікна і посміхнулася:

– Цього вже теж немає! Або промовив цифру “три”, або втомився рахувати й покинув це заняття. Я його розумію… 

– Ой, вже й світанок! – поглянула на вікно Ельвіра.

– Дякую тобі за все, подруго! – чарівниці обійнялися. – І онучці твоїй теж! Чекаю в гості наступного року!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍