Настя Левченко - Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Катя мала зробити це.
Вона мала забути цю розмову. Викинути її з голови, поховати глибоко у свідомості й зробити вигляд, що нічого не сталося.
Що Марко нічого не сказав.
Що її серце не тьохнуло, коли він вимовив ці слова.
Що вона не відчувала, як холодною хвилею пробігли по шкірі його слова:
"Давай перестанемо ховатися."
Але вона ж не ховається. Правда?
Правда?
Катя судомно видихнула, стискаючи чашку кави в руках. Її пальці побіліли, а думки не давали спокою.
Їй потрібно було повернути все, як було.
Дистанціюватися.
Забути.
Бо якщо вона дозволить собі хоча б на секунду повірити в його слова…
Вона пропаде.
Наступні дні стали для неї пеклом.
Марко не робив нічого особливого.
Він не форсував подій.
Не говорив зайвого.
Не чіплявся до неї відкрито.
Але його погляди…
Ці погляди змінилися.
Раніше в них було легке кепкування, виклик, гра.
А зараз?
Зараз у них було щось більше.
Щось, від чого у Каті стискалося всередині.
Він нічого не казав, але вона знала:
Він чекає.
Чекає, коли вона визнає очевидне.
Але вона не могла.
У п’ятницю після роботи колеги вирішили піти в паб у центрі Львова.
Катя не планувала йти, але Марина, її подруга, буквально витягла її силоміць.
— Ти постійно сидиш на роботі, тобі треба розвіятися! — наполягала вона.
Катя здалася.
Вечір був теплим, хоч і осіннім. Місто мерехтіло вогнями, вулиці були заповнені людьми, які сміялися, розмовляли, пили гарячу каву або щось міцніше.
Вони сіли в пабі на другому поверсі, де було трохи тихіше, ніж унизу.
Катя намагалася бути спокійною.
Але потім з’явився Марко.
Він зайшов у паб, кинув погляд по кімнаті, помітив її — і усміхнувся.
Не нахабно.
Не зухвало.
А просто… так, ніби вона була єдиною людиною в цьому приміщенні, на яку він хотів дивитися.
І Катя зрозуміла, що програє.
Що її план тримати дистанцію був марним.
Що вона більше не могла ігнорувати те, що відчувала.
Марко підійшов, сів поруч.
— Привіт, — тихо сказав він.
Катя ковтнула.
— Привіт.
Їх ніхто не чув, навколо лунали розмови, сміх, музика.
Марко нахилився ближче.
— Ще довго будеш тікати?
Вона зтиснула кулаки.
— Я не тікаю.
Він підняв брову.
— Правда?
Вона не відповіла.
— Добре, — Марко сів рівніше. — Тоді скажи мені чесно.
— Що?
— Подивися мені в очі і скажи, що ти нічого не відчуваєш.
Катя мовчала.
Бо не могла.
Бо це була брехня.
Її мовчання було відповіддю.
Марко посміхнувся — легко, впевнено.
— Я почекаю, поки ти будеш готова це визнати.
Він узяв келих пива, зробив ковток і перевів погляд на колег.
А Катя сиділа з тремтячими пальцями і розуміла:
Вперше в житті вона зустріла людину, від якої їй не втекти.
І, можливо…
Вперше вона не хотіла тікати.
Дорогий читачу,
Ти коли-небудь намагався втекти від власних почуттів? Переконати себе, що тобі байдуже, коли насправді всередині все палає? Катя робить усе, щоб не визнавати очевидне. Але чи можна втекти від того, що вже стало частиною тебе?
Залишайся зі мною,і дізнаємось чи визнає Катря свої почуття.
Ваша Настя))
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко», після закриття браузера.
