Даяна - Пісня русалки, Даяна

Сонце ледь визирало з-за горизонту, огортаючи архіпелаг м'яким золотавим сяйвом. Вейлена стояла на балконі, вдихаючи свіже морське повітря, її думки знову і знову повертались до вчорашнього спілкування з Рейнаром. Усмішка торкнулася її губ, коли вона згадала, як він дивився на неї — пильно, ніби намагався зрозуміти щось більше, ніж просто її слова.

Вона вирушила шукати його, і знайшла за сніданком у саду. Його погляд зустрів її ще здалеку, і це викликало в ній легкий, майже невагомий трепет.

— Хочеш побачити справжнє море, принце? — запитала вона, підходячи ближче. — Там, де ти не просто пасажир на кораблі, а частина водної стихії.

Рейнар підняв брову, на його обличчі з'явилась зацікавлена усмішка.
— І що ж ти пропонуєш?

— Пірнути в саме серце океану… разом зі мною, — відповіла вона, лукаво підморгнувши.

Вейлена привела його до невеликої затоки, схованої серед скель. Вона скинула легкий плащ, під яким був відкритий купальний костюм, що підкреслював її струнку фігуру. Рейнар відчув, як на мить затамував подих. Її шкіра, вкрита м’яким відблиском ранкового сонця, ніби сама світилася, а тонка лінія ключиць і вигини талії привертали увагу майже магічно.

Він швидко відвернувся, щоб приховати непрохану хвилю захоплення, і роздягнувся до простих шортів.

— Що, боїшся води? — усміхнулась Вейлена, грайливо пірнаючи у воду. Її тіло ковзнуло під хвилями так легко, що здавалося, вона створена для океану.

— Боюсь? Я? — Рейнар усміхнувся у відповідь і стрибнув слідом.

Коли він виринув, Вейлена вже плавала поруч, її очі сяяли від захвату. Вони почали гратися — бризкалися, ховалися під водою. У якийсь момент Вейлена підслизнулася на мокрому камені під водою, але Рейнар встиг підхопити її за талію. Її тіло було напрочуд теплим на дотик, навіть під холодними бризками морської води.

— О, здається, я врятував тебе, — пожартував він, утримуючи її на поверхні.

— Як справжній герой, — відповіла вона, сміючись, і раптом підтопила його з несподіваною силою.

Вони почали грайливо боротися, а потім Рейнар узяв її за руки, обережно катаючи по воді, ніби дитину, і обидва реготали так голосно, що їх сміх лунав над хвилями.

Коли вони трохи втомилися, Вейлена дістала з водонепроникної сумочки свою кріну — невеликий духовий інструмент — і подала короткий мелодійний сигнал. З глибини моря відповіли дельфіни, виринаючи біля них із веселим бризканням.

— Ти їх приручила? — здивувався Рейнар.

— Ні, ми просто… друзі, — відповіла вона, ніжно провівши рукою по спині одного з дельфінів.

Він спробував зробити те ж саме, але дельфін хитро пірнув, змусивши його ковтнути трохи солоної води. Вейлена засміялася так щиро, що цей сміх лунав у його вухах голосніше за плескіт хвиль.

— Тримайся міцніше! — вигукнула вона і допомогла йому втриматися. Їхні руки торкнулися під водою, і цей короткий дотик залишив приємний жар.

Вони ковзали по воді, ніби літаючи, відчуваючи вітер у волоссі, бризки на шкірі і неймовірне відчуття свободи.

Вейлена майстерно виконувала акробатичні трюки разом із дельфінами, ніби була частиною їхньої зграї. Вона пірнала, робила оберти під водою, і навіть дозволяла дельфінам підкидати її у повітря. Її тіло виглядало легким і граційним у променях сонця, що ковзали по її вологій шкірі.

Рейнар не міг відвести від неї погляду. Його очі ненароком ковзнули по її фігурі — від ніжної лінії шиї до м’яких вигинів грудей, де краплі води, ніби перлини, збиралися на шкірі. Це було несподівано. Вейлена завжди була для нього сильною, незалежною… але зараз він бачив її не лише як принцесу. Бачив жінку. Живу, красиву, сповнену енергії.

Згодом вони припливли до невеликого гроту серед скель. Всередині було тихо, лише ледь чутний відгомін хвиль заспокоював їхнє дихання. Сонячне світло проникало крізь вузьку щілину в скелі, створюючи враження, ніби вони потрапили в інший світ.

Вони вийшли на кам’яний виступ, важко дихаючи від втоми та захоплення. Вейлена сіла першою, витягнувши ноги, а Рейнар сів поруч. Вода все ще стікала по їхніх тілах, залишаючи вологі сліди на шкірі.

Він не міг відвести від неї погляду. Його очі знову ковзнули по її фігурі — погляд затримався на її грудях, які легко піднімалися і опускалися у ритмі дихання. Вологий матеріал купального костюму щільно облягав її тіло, і це було надзвичайно привабливо. Він швидко відвів погляд, але тепло, що виникло всередині, залишалося.

— Ти завжди така смілива? — запитав він, намагаючись зберігати спокійний тон.

— А ти завжди так відверто дивишся? — усміхнулась Вейлена.

Він на мить затримав погляд на краплі, що стікала з її шиї вниз, і повільно провів пальцем, ніби стираючи її. Його дотик був обережним, але від нього по тілу Вейлени пробігла хвиля мурашок.

Між ними виникла напруга — не просто романтична, а майже фізична. Він повільно нахилився ближче, даючи їй можливість відхилитися… але вона цього не зробила.

Їхні губи зустрілися. Спочатку обережно, з невпевненістю. Але потім, коли його руки обережно обхопили її обличчя, поцілунок став глибшим, пристраснішим. Вейлена відповіла, її пальці вплелися в його волосся, тягнучи його ще ближче.

Він обережно опустив її на прохолодний камінь, їхні тіла злилися у ніжному танці. Його пальці ковзали по її спині, відчуваючи кожен вигин, кожен м’яз, кожен подих. Це було не просто бажання. Це було щось більше — поєднання душ, не лише тіл.

Поцілунок був довгим, з тими короткими миттєвостями, коли вони обидва зупинялися лише для того, щоб подивитися один одному в очі — важко дихаючи, відчуваючи, як серце б’ється швидше. 

Коли вони нарешті зупинились, він провів пальцями по її щоці, дивлячись прямо в очі. У них він побачив усе — силу, ніжність, пристрасть.

— Я міг би залишитися тут назавжди, — прошепотів він, ніжно торкаючись її чола своїм.

Вейлена м’яко усміхнулася. Її очі сяяли, ніби в них відбивався весь океан.