Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

Її ввели до вітальні, радо поздоровляючи з приїздом, і тут формально познайомили з моєю матір'ю, як з новою близькою родичкою. Потім вона глянула на мене і спитала:

— Це ваш хлопець, невістко?

Мати визнала цей факт.

— Взагалі кажучи, — мовила міс Мердстон, — мені не подобаються хлопці. Як твоє здоров'я, малий?

Підбадьорений цим зауваженням, я відповів, що почуваюся добре і сподіваюся, що вона теж цілком здорова. Та, мабуть, відповідь моя була виголошена не дуже люб'язним тоном, бо міс Мердстон схарактеризувала мене двома словами:

— Погано вихований!

Вимовивши це дуже виразно, міс Мердстон попросила вказати кімнату, де вона має жити; від цього моменту та кімната стала для мене місцем жаху. Там стояли обидві її чорні скрині, які ніхто і ніколи не бачив розкритими. У кімнаті цій (я зазирнув у неї раз чи двічі, коли міс Мердстон там не було) над дзеркалом висіли в суворому порядку сталеві ланцюжки, застібки та булавки, що ними міс Мердстон завершувала красу свого урочистого вбрання.

Наскільки я міг зрозуміти, вона приїхала на довгий час і не мала й найменшого наміру будь-коли виїздити звідси. Вона почала «допомагати» моїй матері вже наступного ранку. Цілий день вона шмигляла в комору та з комори, даючи всім речам лад і вносячи розгардіяш у встановлений порядок. Мало не першою характерною ознакою, яку я помітив у поведінці міс Мердстон, було те, що її зав­жди мучили підозри, ніби служниці сховали десь у домі якогось чоловіка. Під впливом цих ілюзій вона вдиралася до льоху, де зберігалося вугілля, в найнеочікуваніший час і безшумно відчиняла двері темного буфета, сподіваючись спіймати того таємничого чоловіка.

Нічого веселого не було в особі міс Мердстон, але вона була справжнім жайворонком в одному розумінні: вона прокидалася раніше за всіх (і я певен, що все це заради того чоловіка), коли всі в будинку ще міцно спали. Пеготті висловила думку, що вона навіть уві сні залишає одне око розплющеним. Але я не міг погодитися з цим припущенням, бо сам спробував зробити так і переконався, що це річ неможлива.

Першого же ранку після свого приїзду вона прокинулася разом із півнями та заходилася дзеленчати своїм дзвоником. Коли мати вийшла снідати і почала готувати чай, міс Мердстон клюнула її в щоку (це мало замінити поцілунок) і сказала:

— Ну, Кларо, люба моя, я приїхала сюди, ви знаєте, щоб позбавити вас усяких турбот. Ви занадто гарненька і легковажна (мати моя зашарілась, але всміхнулася, бо їй начебто сподобалася така характеристика), і не можете виконувати всі ці обов'язки, які для мене будуть приємні. Якщо ви будете такі ласкаві дати мені ваші ключі, люба моя, то надалі я візьму все це на себе.

Від того часу міс Мердстон тримала ключі у в'язниці-саквояжі цілий день, а на ніч ховала їх під подушку. Мати мала з ними не більше справ, ніж я.

Такий підрив авторитету моєї матері не обійшовся без деякої тіні протесту з її боку. Одного вечора, коли міс Мердстон розвивала свої господарські плани перед братом, який схвалював їх пункт за пунктом, мати моя раптом розплакалась і сказала, що не завадило б і з нею порадитися.

— Кларо! — суворо сказав містер Мердстон. — Кларо, ви дивуєте мене.

— О, вам добре казати це, Едварде! — скрикнула мати. — Вам добре говорити про твердість характеру, але вам це самому не подобалося б.

Твердість характеру, як я мушу зазначити, була тим провідним принципом, на якому містер і міс Мердстон ґрунтували свою поведінку. Не знаю, як висловив би я свою думку, коли б мене спитали про неї. Але й тоді я досить добре розумів, що твердість характеру була в них тільки синонімом деспотизму і тієї понурої пихатої диявольської вдачі, що була притаманна їм обом. Їхні погляди, як я тепер розумію, були такі: містер Мердстон був твердий характером; ніхто в цілому світі не насмілювався бути таким твердим, як містер Мердстон. Ніхто інший в цілому світі не міг бути взагалі твердим, бо кожен мусив згинатися під його твердістю. Міс Мердстон була одним з винятків. Їй дозволялося бути твердою, але лише завдяки родинним взаєминам і в далеко меншій, допоміжній мірі. Моя мати була другим винятком. Їй дозволялось і навіть слід було бути твердою, але тільки в тому розумінні, щоб з твердістю зносити їхню твердість і твердо вірити, що немає іншої твердості на землі.

— Дуже жорстоко, — сказала моя матір, — що в моєму власному домі...

— Моєму власному домі? — повторив містер Мердстон. — Кларо!

— У нашому власному домі, я хочу сказати, — пролепетала моя мати, явно злякавшись. — Сподіваюся, ви розумієте мене, Едварде. Дуже жорстоко, що у вашому власному домі я не маю права й слова мовити про домашні справи. Я впевнена, що добре господарювала до нашого одруження. Тут є свідок, — вела далі моя мати, схлипуючи, — спитайте Пеготті, чи не дуже добре я господарювала, коли ніхто не втручався.

— Едварде! — сказала міс Мердстон. — Треба покласти цьому край. Я їду звідси завтра.

— Джейн Мердстон, — сказав її брат, — мовчіть! Як смієте ви вдавати, ніби не знаєте мого характеру краще, ніж це можна подумати з ваших слів.

— Та що ви, — розгублено мовила моя бідолашна мати, ще гірше заплакавши, — я не хочу, щоб хто-небудь виїздив звідси. Я була б дуже нещасна, коли б хтось мусив виїхати. Мені небагато треба. Я не така вже безрозсудна. Я хочу тільки, щоб іноді зі мною радились. Я дуже вдячна всім, хто допомагає мені, але хочу тільки, щоб хоч для форми зі мною радились іноді. Здається, вам колись було приємно, що я така недосвідчена дівчина, Едварде... Ви ж казали це... А тепер ви начебто ненавидите мене за це, ви такий жорстокий зі мною!

— Едварде, — знову втрутилася міс Мердстон. — Треба покласти цьому край. Я їду завтра ж.

— Джейн Мердстон! — гримнув містер Мердстон. — Чи ви замовкнете? Як ви смієте?

Міс Мердстон випустила з в'язниці на волю свою хустинку й приклала до очей.

— Кларо, — вів він далі, поглядаючи на мою матір, — ви дивуєте мене! Ви вражаєте мене! Так, мене задовольняла думка одружитися з недосвідченою та щирою особою, сформувати її характер і дати їй трохи твердості та рішучості, якої їй бракувало. Але коли Джейн Мердстон настільки добра, щоб приїхати на допомогу мені в цій справі, заради мене зайняла становище якоїсь економки, і коли вона замість вдячності...

— Ах, благаю, благаю, Едварде, — скрикнула моя мати, — не звинувачуйте мене в невдячності. Я переконана, що я не невдячна. Ніхто ніколи не казав цього! Є в мене хиби, але не ця. О, не треба, любий мій!

— Коли Джейн Мердстон зустрічає, кажу я, — продовжував він, почекавши трохи, коли мати замовкне, — низьку невдячність, то ці мої почуття охолонуть і зміняться!

— Не кажіть так, коханий! — благала моя мати. — О, не кажіть, Едварде, я не в змозі чути це. Яка б я не була, але в мене м'яка вдача. Я знаю, що в мене м'яка вдача. Я не