Філіп Рот - Американська пастораль

хто плюється під час розмови; ми знали, хто з нас забіяка, а хто дружелюбний, хто напрочуд розумний, а хто тупий наче дуб; чия мама говорить з акцентом, чий батько має вуса, в кого мама працює і чий тато помер; ми навіть дізнавалися якимось хитромудрим чином, як конкретні обставини в конкретній сім’ї важко ламають людські долі.

І, звісно, не могло обійтися без бур, породжених людськими потребами й апетитами, фантазіями і тугою, страхом перед знеславленням. Маючи дороговказом тільки підліткову інтроспекцію, кожен із нас, безповоротно зрілий і сформований, намагався непомітно для інших осмислити все це, і то в ті часи, коли цнота була ще в ціні, нарівно з державними інтересами, і подавалася молодим у зв’язці зі свободою та демократією.

Просто диво, що ми з фотографічною точністю пам’ятаємо і своїх однокласників, і всі видимі речі, які стосувалися наших тодішніх життів. Просто диво, що навіть нині при вигляді одне одного нас переповнюють почуття. Але найбільше диво — те, що ми прямуємо до того віку, в якому були наші дідусі та бабусі, коли ми, новачки-старшокласники, першого лютого сорок шостого року вперше зібралися в корпусі школи. Просто диво, що ми, ті, що й гадки не мали, як усе повернеться далі, тепер знаємо достеменно, як склалися наші життя. Хіба не диво, що здобутки випускників п’ятдесятого року — це відповіді на ті запитання, які тоді не мали відповідей, і хіба не диво, що ми вже знаємо своє майбутнє? Та й просто жити — в цій країні, в наш час, будучи тими, ким ми були. Чим не диво!

Так виглядав би спіч, який я не проголосив на зустрічі однокласників, котрі сорок п’ять років тому закінчили школу, спіч, із яким я звертався до самого себе, маскуючи його під звернення до інших. Творити його я почав уже після зустрічі, коли валявся в ліжку і не міг заснути, намагаючись докопатися, що ж мене так здивувало. Тон звернення — надто глибокодумний для бального залу в заміському клубі та радісної події, на яку були налаштовані всі присутні, — зовсім не видавався недоречним у період між третьою ночі та шостою ранку, коли я, ще не здолавши своє перезбудження, намагався зрозуміти суть тих зв’язків, що спонукали нас зустрітися, тих наших спільних переживань, що об’єднували нас у дитинстві. Попри градації у бідності та заможності, попри численні тривоги, викликані неймовірним розмаїттям сімейних незгод — тих незгод, які, на превелике щастя, мали геть не такі фатальні наслідки, яких можна було сподіватися в сам момент дійства, — наше возз’єднання мало серйозне, хоч і важко вловиме підґрунтя. Об’єднувала нас не тільки спільність місця, з якого ми вийшли, а й спільність того місця, у яке ми прямували, і способу, за допомогою якого ми збиралися туди потрапити. У нас були нові знаряддя й нові цілі, нові зобов’язання й нові мотиви, інша психологічна організація — ми значно легше й спокійніше реагували на зумисну відокремленість від нас усього неєврейського. І з якого контексту постали всі ці трансформації — з якої історичної драми, несвідомо розіграної маленькими протагоністами в класах, на кухнях, які своїм виглядом анітрохи не нагадували великий театр життя? Що і з чим мало зіткнутися, щоб викресати з нас цю іскру?

Не спалося, я лежав, формулюючи запитання та шукаючи відповіді — примарні від безсоння тіні запитань і відповідей. Минуло вже вісім годин, відколи я приїхав із Нью-Джерсі, де в погожу неділю наприкінці жовтня ми зібралися в заміському клубі єврейського передмістя, вдалині від суєти, яка панувала на вулицях міста нашого дитинства, а зараз відданого на поталу злочинцям й отруєного наркотою. Зустріч розпочалась об одинадцятій годині ранку і гула аж до самого вечора. Дійство проходило в бальному залі, що займав кут майданчика для гольфу, який належав заміському клубу, й було організоване для чималої групи немолодих уже людей, які в тридцятих і сорокових, ще будучи віквейськими дітьми та підлітками, щиро вважали, що «гренлік» (як називалися тоді металеві ключки для гольфу) — це, мабуть, грінка з маслом. Останнє, що пригадую, — лежачи тепер без сну, — хлопця з автостоянки, котрий припарковує мою машину під піддашшя ґанку, головну організаторку зустрічі Сельму Бреслофф, яка ґречно поцікавилася, чи мені тут сподобалось, і як я відповів їй: «Ну, це як після Іводзіми повернутися в розташування свого полку».

Ближче до третьої години ночі я встав і всівся за письмовий стіл. В голові аж гуло від рою розтривожених дум. Налаштувавшись на робочий лад, я працював до шостої і написав отой невиголошений спіч, який ви вже читали. І лиш тоді, коли я приліпив до нього емоційну кінцівку та кульмінаційну фразу «Чим не диво!», я врешті так звільнився од тієї «дивовижності», що спромігся на пару годин провалитися в сон — чи то в якусь його подобу, яка наполовину складалася з моєї біографії, що стрічкою крутилася в голові, та спогадів, які пронизували аж до мозку кісток.

На жаль, навіть після такої вегетаріанської забави, як зустріч однокласників, не просто взяти й повернутися до свого звичного існування, схованого за завісою монотонності та повсякденщини. Якби я мав років із тридцять-сорок, то, напевне, за ті три години, що їхав додому, ця зустріч вивітрилася б з моєї голови. Та коли тобі шістдесят два, і до того ж рік тому ти переніс онкологічну операцію, такий номер уже не пройде. Тому не я поринув у минулий час, а час проник у мене сьогоденного, і я, мов опинившись поза часовими рамками, ракетою прошив його осердя.

У години нашого єднання, коли ми тільки те й робили, що душили одне одного в обіймах, чоломкали й перебивали одне одного, сміялися й гуртувались купками, згадували вселенські проблеми, які здавалися нікчемними тепер, з висоти прожитого, гукали: «Ви подивіться, хто прийшов!», «Скільки літ, скільки зим!», «Пам’ятаєш мене? Я тебе не забув»; питали одне одного: «А то, бува, не ми колись з тобою?..», або «Так це ти — той малий, що колись?..»; повторювали, наче трислівне заклинання: «Стривай, не йди!», аби утримати колишніх однокашників у колі спілкування, і всі розмовляли з усіма, підтримуючи кілька бесід одночасно; і, звісно ж, танцювали, танцювали наші старомодні танці — притиснувшись щока до щоки, під акомпанемент «чоловіка-оркестру» — бороданя в смокінгу та в червоній бандані (який народився щонайменше років через двадцять після того, як ми під бадьорий фінал «Іоланти» востаннє вийшли зі шкільних аудиторій). Він грав на синтезаторі й виконував