Т. М. Панасенко - Леся Українка

трохи знала, – людина несимпатична, прикра. Аж дивно, що в такого батька був такий син. Сергій Костянтинович і вродою був зовсім не подібний до нього, а казали, подібний до матері, що дуже рано померла від сухот, як і син».

Сила і спокій

Стан здоров'я Сергія Мержинського погіршувався, і Леся вирішила поїхати до свого друга. Вона прийняла це рішення, незважаючи на те, що батьки не схвалювали доньчиного вчинку: вона сама ледве стала на ноги після стількох недуг, операції, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Хоч вони й розуміли її і в душі співчували С. Мержинському, але ж більше жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак їхню турботу, хвилювання, а з ними й небажання відпускати її Леся відчувала. Вона їхала не навідувати хворого – це було зрозуміло з самого початку, – вона їхала доглядати вмираючого. Коли Леся приїхала, С. Мержинський вже півроку як лежав, втратив голос, кашляв з кров'ю, температура постійно була високою… З Лесею лікарі були відверті, вона розуміла, що ніяких перспектив немає, але мусила залишатися спокійною, щоб підтримати хворого. Письменниця читала йому, грала, писала листи від його імені, поки він міг їх диктувати, слухала про його плани поїхати разом навесні у Швейцарію… С. Мержинський казав їй, що любить в ній силу і спокій, отже, вона була сильна і спокійна поруч із ним. Лариса Петрівна не дозволяла собі навіть зітхнути поряд із хворим, щоб він не почав нервуватися й турбуватися. Ольга Петрівна хотіла приїхати, щоб підтримати дочку, але Леся була проти. Зголосився навідати Лесю Михайло Кривинюк, який потім докладно описав батькам стан справ у Мінську. З березня 1901 року Сергій Костянтинович Мержинський помер. Під час похорону з Лесею стався сильний нервовий напад, вона ледве отямилась. Змучена й знесилена поетеса повернулася в Київ.

Уста говорять: «він навік загинув!».

А серце каже: «ні, він не покинув!».

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

У Кобилянських

Зовсім не було сил що-небудь робити, рухатись, думати… Єдине бажання залишилося в письменниці в цей час: поїхати на Буковину до Ольги Кобилянської. І вона здійснила це бажання. Обстановка в Чернівцях була спокійна, стосунки – дружні. О. Кобилянська прозвала Лесю Українку «павутинкою», бо легенька й прозора, всюди мандрує-літає. Леся вважала Ольгу ідеальною товаришкою, привітною, але не надто солодкою, щоб силоміць лізти в чужу душу, не набридливою й не холодною. Ольга Юліанівна була для Лесі своєрідним лікарем, який полегшував стан психічно травмованої подруги. Мати Ольги Кобилянської, Анна, нагадувала святу Анну з картин давніх художників. Батько, 75-літній «патріарх», поважний, справедливий, дотримувався старосвітських звичаїв. Сторонніх людей у господі бувало не густо. Найчастіше заходив поет Осип Маковей, кілька разів навідувався новеліст Василь Стефаник. Про останнього Леся казала, що він на вигляд здоровий («розбійницький»), а насправді хворий, і це можна відчути навіть з його настрою: завжди якийсь сумний, наче щось згубив і думає, де б його віднайти.

Однак надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки – Леся захворіла. Спочатку це був легкий грудний катар, причому двічі показувалася з горла кров. Після вдалої операції в Берліні туберкульоз не зняв облоги – він лише затаївся, очікуючи слушної нагоди показатися знову. Допоки Леся не давала йому такої можливості, але… Лікарі ніколи не ставили Лесі Українці діагноз «туберкульоз легенів», хоча завжди нагадували, що до цієї хвороби лише один маленький крок. Слабкі Лесині легені будь-якої хвилини могли опинитися в полоні страшної недуги.

Поволі поетеса повернулася до активної роботи, але перевтома їй не загрожувала. Перша причина – це її слабкий організм, що досить швидко командував: годі! А друга – родинна «конституція» Кобилянських, яка наказувала лягати спати о пів на одинадцяту вечора. Писати можна було тільки до обіду, цебто до дванадцятої години тридцяти хвилин: по обіді треба було лежати, дозволялось не спати, коли вже комусь дуже не хочеться, але з ліжка не вставати. Далі можна було писати листи, робити різні дрібниці. З п'ятої години і до вечері – обов'язкова прогулянка. Після вечері нічого не пишеться, бо час ішов на розмови та на слухання цитри, на якій кожного вечора Ольга Кобилянська грала для Лесі Українки. Після цього гостювання стосунки Лесі Українки й Ольги Кобилянської стали щирішими, теплішими. Якщо раніше Леся зверталася в листах: «Дорога моя Товаришко!», «Панно Ольго!», то тепер у листуванні з'являться «хтось біленький» (Леся) і «хтось чорненький» (Ольга). Письменниці будуть ніби розігрувати в листах тільки їм відому виставу, розмовляти своєрідною, приємною й зрозумілою їм мовою. І розкривається в них великий і багатий світ фантазії і краси двох талановитих жінок.

Після косачівської анархії суворий розпорядок життя й побуту Кобилянських добре впливав на здоров'я Лесі, повертав її до норми. У Чернівцях Леся намагалася жити тихо, непомітно – це диктувалося і станом здоров'я, і пригніченим настроєм. Про це ж нагадувало і вбрання – чорне, жалобне. Та хоч як Леся береглася розголосу, але скоро про її перебування в Чернівцях дізналась уся Буковина. Нічого не вдієш – довелося погодитися на влаштування прилюдного вечора, або, як буковинці кажуть, «товариських сходинок», де мали вітати гостю.

Понад місяць гостювала поетеса в Чернівцях, а тоді подалася далі в румунські Карпати – до Кімполунга. Пробувши там якийсь час, Леся повернулася до Чернівців, куди приїхав давній знайомий Климент Квітка[7]. Він і повідомив батькам про невтішний стан Лесиного здоров'я. Може, через погану новину, з якою Квітка ввійшов у життя Косачів, або з якихось інших причин у батьків з'являється неприязнь до Квітки, якої Леся не розділяла. А Квітка залишався з Лесею, допомагав їй під час подорожі в гори, яку Леся Українка здійснила, бажаючи подивитися на цей дивний край. Нарешті, після довгих переїздів (Буркут, Криворівня), зустрічей (з І. Франком, В. Гнатюком) і вражень, на початку вересня 1901 року Леся повернулась у Київ.

Третя збірка

Перед від'їздом письменниці з Чернівців товариство буковинської молоді попросило Лесю Українку дати їм для видання збірку своїх нових поезій. Вона на це згодилась. Умов особливих не ставила, тільки щоб книжечка була, як вона