Артур Сіренко - Холодне Сонце, Артур Сіренко

               «… Я
                      Продовжую жити і літати 
                      у відображеному Небі…»
                                                               (В. Н.)

У моїх снах закохані змії 
Танцюють повітряні танці,
На березі, що не знав тягаря 
Жодної дерев’яної хатки:
Тільки кораблетрощі – у спогадах. 
Споглядаю гілку модрини
Коли літо ще не довершилось,
Не сконало в вересневих агоніях, 
Не стало готичним минулим:
Космос насичений ароматом хвої, 
Речі, які зависають у просторі, 
Дерево, що розділило століття
На дрібні кавалки подій,
На шматочки пародій творіння:
Метелик літає в безоднях Галактики,
Коли я слухаю вітер – 
Хаотичну пісню «реальності»:
Зелені ножі трави боліт – 
Гострих країв можна торкнутися – 
Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою. 
Я зрозумів нарешті, 
Чому я прийшов на берег
Озера-моря диких як вишні сарматів, 
Свавільних, як Місяць оповні – 
Савонароли отари зірок:
Слухати пісню очеретяного цвіркуна – 
П’єро прибережних дюн, 
Сеньйора республіки літа:
Його Флоренції мальв і шипшини. 
Що лишається нам від снів?
Що лишається світу від спогадів?
Що, крім паперових клаптиків – 
Папірусів літописів сьогодення?
Наших снів – таких знедолених, 
Таких безхатьок і волоцюг, 
Синіх як Небо….