Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

були змушені споглядати перед собою в екіпажі, вони швидкою ходою рушили в обійми невідомого міста.

Вулиця найперше вивела їх до велетенської напівзруйнованої стіни, що лишилася, мабуть, ще з давніх часів. Стіна ця була колись могутньою і навіть зараз, в жалюгідному стані, неабияк вражала. Попід стіною ще виднілися залишки чималого рову, а за ним вгадувався вал. Схоже, що Лемберг був старовинним містом.

Одразу за стіною вони побачили гарний бароковий костел, до якого прилягали монастирські келії.

— Уявляю, який там орган і як він звучить, — мрійливо промовив Франц.

— «Soli Deo honor et gloria»[17], — прочитав Адам великий напис угорі над порталом, також зачарований величною спорудою. — Місто, в якому хвалять Бога, має бути прекрасним.

— Схоже, воно таким і є, — мовив Франц.

Йому дуже хотілося зайти досередини, проте надто швидко спадали вечірні сутінки, приховуючи, як велетенська вуаль, інші куточки міста.

— Здається, одразу за нами Hauptplatz[18], — сказав Адам, смикнувши Франца за рукав.

Той кивнув, і вони подалися на площу, посеред якої виднілася чимала ратуша.

Тут було гамірно, бо розтягнулося чимале торговисько, яке, на щастя, потроху згорталося, зважаючи на пізню годину. Поміж ятками ще походжали поодинокі покупці. Франц почав приглядатися до них, намагаючись зрозуміти, як виглядає пересічний мешканець цього міста. Хто він? Випещений шляхтич, дещо гордовитий і зверхній? Спрацьований ремісник із грубими руками й стомленим обличчям? Галасливий жид з довгими пейсами? Вірменин у яскравому одязі? Нахабний циганчук, жебрак, волоцюга?.. Але місто було багатоликим, миготливим і навіть меланхолійним.

Якою мовою тут розмовляють? Франц із приємністю почув багато німецької і вже добре знайому польську. А ще звучала ця незбагненна і мелодійна русинська, що однаково добре годилася і для пісні, і для дитячої дражнилки, і для прокльонів. Чимало чулося єврейського говору. І навіть італійська мова! Господи милосердний, звідки тут італійська?

«Вавилон, — подумалось йому, — отак і виглядав Вавилон».

Минувши площу, Франц і Адам вийшли на берег невеликої річки. Вона була мутною і стрімкою, несла на своїх водах поодиноких качок і якесь дрібне вуличне сміття.

Утім, уздовж берега тягнулася затишна молода липова алея. Попід деревами стояли зручні лавки, більшість з яких були зайняті. Хтось тут читав газету, хтось просто відпочивав, пахкаючи люлькою, а хтось азартно грав у шахи.

Трохи нижче за течією, посеред річки, прибулі побачили невеличкий доглянутий острівець, на якому стояла білосніжна статуя Божої Матері. З обидвох берегів до острівця були перекинуті зґрабні містки, по яких до неї міг дістатися кожен охочий. Якраз неподалік цього місця подорожні й відшукали заїжджий двір «Unter den drei Hacken», де мали зупинитися на дві доби, очікуючи на приїзд графа Баворовського.

Стоячи в брамі, Франц з жалем поглянув на набережну, де ліхтарники почали запалювати ліхтарі на ніч.

— Шкода, що вже так пізно, — промовив він до Адама, — я хотів би довше погуляти по цьому місту. Сподіваюся, завтра буде добра погода й ми матимемо таку можливість.

— Завтра в нас буде для цього весь Божий день, — відповів йому той, з подивом помітивши, як несподівано змінився Франц.

Із буркотливого і примхливого аристократа він перетворився на жагучого дослідника, якого нове незнане місто в одну мить змусило забути про втому і про всю десятиденну дорогу у задушливому екіпажі.

«Направду, ніщо так не впливає на нас, як мандрівка, — подумалось йому, — і що довша вона, то дужчий цей вплив...»

Обоє заснули швидко. У своїй кімнаті Франц міг розчути, як у ріці плюскоче вода, а десь далеко кумкають жаби. Проте ці звуки зовсім йому не заважали. Вони радше заколисували молодого Моцарта, як якась незнайома галицька колискова.

Вранці його розбудив веселий голос Адама. Розплющивши очі, Франц із подивом побачив його перед собою одягненого, як для прогулянки, і щасливого. Той стояв над його ліжком, весело промовляючи:

— Прокидайся! Прокидайся! Ти не уявляєш, що я знайшов!

Франц звівся на лікті й роззирнувся. Його кімната з невибагливим інтер’єром була залита вранішнім світлом. Здавалося, постояльцеві знадобилось трохи часу, аби пригадати, з якого дива він тут і що збирається робити.

Коли солодкий дурман сну остаточно минув, він звісив ноги з ліжка і потягнувся.

— Ти не уявляєш, що я знайшов у цьому Лемберзі, — повторив Адам.

— Невже Святий Грааль? — пожартував Франц.

— О, мій віденський вельможа в доброму гуморі! Це тішить!

— На свій сором, мушу визнати, що перебування так далеко від рідного дому наповнює мене якимось ганебним щастям... — юнак потягнувся ще раз. — То що ти знайшов?

— Ти не повіриш! За кілька хвилин ходу звідси є «Віденська кав’ярня»! — урочисто сказав Адам.

— У Лемберзі, мій друже, може бути тільки «лемберзька» кав’ярня, — засміявся Франц. — Звідки тут взятися «віденській»?

— Маєш рацію, — весело погодився той, — я й сам так подумав. Але така її назва: «Віденська кав’ярня». Кельнери там розмовляють чудовою німецькою і, крім того, подають справжній австрійський сніданок.

— О, так... Звучить дуже спокусливо. Здається, вперше в житті я голодний, як вовк.

— То підводься, ледащо! — сказав Адам, виходячи за двері. — Всі кості собі відлежиш.

За чверть години ці двоє, весело перемовляючись, вийшли з брами заїжджого двору «Unter den drei Hacken» і попрямували знову вздовж річки. Настрій у них був настільки радісний, що перехожі їм усміхалися, а молоді пані й панночки кидали на них зацікавлені погляди.

— ...а ще там готують штрудель. Штрудель! Уявляєш? — не вгавав Адам.

— Звісно, уявляю. Відень настільки маленький, що всі кухарі в ньому не вміщаються. А тому розбігаються по всій імперії, як миші, — відповів Франц.

— Як і віденські музиканти?

— Атож!

— Гаразд. Я буду примхливим і погоджуся з’їсти свій віденський сніданок лише під звучання придворного менуету.

Із цими словами Адам несподівано почав танцювати просто посеред вулиці.

— Припини! — засміявся Франц.

— Один-два-три... Один-два-три... — не зважав на нього той.

— Як добре, що нас не знають у цьому місті.

— Це легко виправити, мій друже. Один-два-три...

Франц зітхнув з неабияким полегшенням, коли вони зупинилися біля «Віденської кав’ярні» і витівки Адама нарешті припинилися.

Впорядкувавши одяг, вони зайшли досередини. Там молодому Моцарту й справді здалося, що він якимось дивом перенісся назад до столиці. Тут, як і у віденських кав’ярнях, були високі вікна з акуратно відгорнутими шторами, витончені делікатні столики і така сама