Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

встиг замовити собі ще один кухоль і з насолодою вихилив одразу половину його вмісту. Спостерігаючи за ним, віденець трохи помовчав. Здавалося, він роздумував, чи варта його оповідь такого місця і такого слухача. Врешті, він таки продовжив:

— Коли моєму батькові було всього чотирнадцять років, він якось опинився у Ватикані і відвідав передвеликодню месу в Сікстинській капелі. Там уперше почув неперевершений хоровий твір «Miserere» Аллеґрі. Його виконують одразу два хори. Один на чотири, інший на п’ять голосів. Партитуру «Miserere» Ватикан беріг як зіницю ока. Тож, попри те, що батько був зачарований, у нього не було жодного шансу дістати ноти... Тоді він просто запам’ятав цей твір на слух і записав його після меси...

Адам був вражений.

— Тобто він учинив так, як оце зараз ти? — запитав він.

— Дурниці! Хіба можна таке порівнювати?

Подальшу їхню розмову заглушили музики, які після відпочинку знову взялися до праці. Франц знаком показав, що втомлений і вже йде до своєї кімнати. У відповідь Адам тільки розчаровано розвів руками.

Вийшовши з корчми, Франц, ледве переставляючи ноги, побрів до нічліжки. Відшукавши свою кімнату, він упав на ліжко й майже одразу заснув, вимовляючи пошепки:

— So eine lange Reise... Die endlose Reise[14].

На вечірню молитву сил вже не вистачило.

Йому наснився спочатку Відень, а потім Рим. У Ватикані він заходить до Сікстинської капели і чує, як два хори починають виконувати «Miserere». «Треба запам’ятати», — спадає йому на думку, і Франц старанно напружує слух. «Я мушу бути як батько... Я — Моцарт. Я — також Моцарт».

«Miserere mei, Deus: secundum magnam misericordiam tuam...»[15] — чується навколо.

«Господи, Господи, Господи, — виривається в нього, — надто швидко... Занадто...»

«Et secundum multitudinem miserationum tuarum, dele iniquitatem meam...»[16] — не вгавав хор.

Раптом, коли Франц уже був сповнений рішучості й упевненості, що зможе записати кожну ноту цього шедевра, в простір капели увірвалися грубі звуки польської народної музики з придорожньої корчми. Услід за цим перед його очима з’явилося розчароване обличчя матері, яка говорила щось про честь і сором...

Франц прокинувся від того, що чиясь рука обережно, але настирливо тормосила його за плече. Він злякано сіпнувся і поспіхом протер очі. Над ним нависла чиясь темна фігура.

— Це я, — почув він голос Адама, — не хотів тебе турбувати, але врешті мусив.

— Що сталося? — не зрозумів віденець. — Вже ранок і час рушати?

— Ні, до світанку ще довго.

— Тоді в чому річ?

Адам відповів якимось притишеним азартним голосом:

— Тут неподалік гуляють дівчата. Я маю вино... Ходімо до них?

— Що?

— Дівчата кажу... Місцеві.

Франц відчув, як від обурення йому сперло дух.

— Адаме, ти... Ти...

— Що я?

— Забирайся геть! Це низько... Це...

— Гаразд, друзяко, — примирливо сказав той у відповідь і поволі рушив до виходу. — Я ж хотів по-дружньому, як і пасує...

— Я тобі не друзяка! Ти ниций, брудний розпусник! — не вгавав Франц. — Як ти міг подумати, що я пристану на таке?

Адам зник за дверима, проте молодий Моцарт до самого світанку не міг заснути.

Вранці подорожні довго чекали на вчителя фехтування. Тому виїхали на годину пізніше. Франц жодним словом не озвався до свого сусіда, від якого добряче тхнуло перегаром. Зрештою, Адам також не мав ані сил, ані бажання спілкуватися. Голова його була наповнена пекучим болем, як це часто трапляється після гульбищ, а нерівна дорога перетворювала й так нелегку подорож на справжнє пекло.

Усі наступні їхні зупинки минали спокійно. Щойно вийшовши з екіпажа, мандрівники прямували до корчми, де замовляли собі нехитру вечерю з місцевих страв, і, повечерявши, прощалися до ранку та йшли спати.

Краків був останнім містом, назву якого Франц зміг вимовити, а запам’ятати й поготів. Міста Жешув і Перемишль через свої назви здавалися йому населеними радше казковими істотами з незрозумілою мовою, ніж людьми.

— Як ці міста називають ті, хто говорить німецькою, як я? — запитав він якось у корчмаря.

Той зморщив лоба, намагаючись пригадати. За хвилину йому це таки вдалося.

— Реше — вимовив він і засміявся, — Ре-еше-е... А Пшемишль — Перемишль...

Сміх корчмаря переріс у регіт, і його підтримали всі присутні, крім, звісно, Франца, який не міг збагнути, що смішного в цих назвах на німецький лад. Адже так вони звучали мелодійніше. Опустивши голову, він вийшов з корчми.

— Lemberg, — вимовив він, засинаючи, — гарно звучить...

Завтра ця довга виснажлива подорож має врешті скінчитись. І Франц цьому тішився. Було навіть байдуже, яким виявиться цей невідомий Лемберг: найжахливішим містом на світі чи казковим Вавилоном.

Під вечір наступного дня, як і сподівалися подорожні, вони опинилися на міській околиці. Передмістя Лемберга нічим не відрізнялося від інших міст Галіції: низькі хати, оточені густими садами, пишні церкви, а за ними рівні смуги полів, на яких бовваніли копиці соломи. Вдалині виднілися обриси декількох гір.

— Кажуть, до Карпат звідси також недалеко, — озвався Адам, визираючи у невелике віконце на дверях.

Франц все ще засуджував його за той випадок у заїжджому дворі під Краковом, але вже дозволяв собі з ним спілкуватися.

— Найголовніше — аби було недалеко до чистої постелі.

— Маєш рацію, — погодився Адам, — думаю, лишилося не більше години.

Нарешті диліжанс в’їхав у місто і зупинився на одній з незнайомих мандрівникам вулиць.

— Лемберг! — врочисто оголосив візник, стомлено простягаючись на своїй лавці, аби дати короткий відпочинок своїй зболеній спині. — Лемберг, трясця його матері...

— Тепер мені потрібен заїжджий двір «Unter den drei Hacken», — промовив Франц, з приємністю стаючи на бруковану вулицю й озираючись навколо, — післязавтра мене звідти забере граф Баворовський.

— «Під трьома гаками»? — радісно перепитав Адам. — Як не дивно, але граф наказав мені чекати там само. Отже, доля всерйоз вирішила звести нас разом, пане Моцарте.

— Вочевидь, — погодився той.

Подумки він навіть зрадів такому збігові обставин. У незнайомому місті двом чужинцям краще триматися разом.

— Що ж, тоді ходімо шукати це місце з такою чарівною назвою, — усміхнувся Адам, — заодно й прогуляємося. Щиро кажучи, мені кортить переконатися, що мої ноги не перетворилися на дві дерев’яні колоди, як це здавалося в останні дні нашої мандрівки.

Франц цілковито поділяв його бажання, тому, попрощавшись з літньою парою, яку довгий час