Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

делікатна публіка за ними... За присутніми з портрета на стіні уважно, хоч і поблажливо, спостерігав імператор. Можливо, тому кельнери всі, як один, рівно тримали спини, що надавало їм дещо зверхнього вигляду.

— Що я казав? — вдоволено глянувши на Франца, мовив Адам. — Як бачиш, тут із усіх сил рівняються на столицю.

— Мабуть, що далі взірець, то більше він приваблює, — іронічно зауважив той.

— Облиш. Ваш Відень і справді розкішний.

— Рівнятися слід не на розкіш, а на...

— Дивися, — перебив його Адам, вказуючи кудись углибину зали.

Франц глянув у той самий бік, і серце його радісно затремтіло. Біля стіни стояв старий клавір.

— Guten Morgen, meine Herren![19] — почулося біля них.

Худорлявий кельнер легенько їм уклонився.

— Brauchen Sie den Tisch für zwei Personen?[20] — запитав він.

— Ja, bitte[21], — відповів Адам. — Können wir in der Nähe von dieses Klaviers sitzen?[22]

— Selbstverständlich![23] — усміхнувся той і провів їх до столика.

Сівши, вони замовили сніданок, і Франц знову глянув на клавір. Йому пригадався такий самий у Відні, біля якого востаннє з’явилася батькова тінь. Від спогаду серце його почало битися сильніше і, не в силі стриматися, він підвівся й рушив до інструмента.

— ...загалом, віденський сніданок тут можна з’їсти в безпечніших умовах, ніж у самому Відні, — говорив Адам, не підозрюючи, що його співрозмовник не слухає, — бо в столиці є ймовірність, що твій штрудель доїсть французький солдат, в Лемберзі ж...

Він замовк, побачивши, що той сів за клавір і підняв кришку, оголивши клавіші. Узяв акорд, потім другий. Інструмент був чудово налаштований. Франц пригадав мелодію, яку розпочав творити у Відні, але не закінчив. Раптом він відчув, що знає, як саме вона повинна звучати від початку до самого кінця. Цю музику, яка так довго народжувалася всередині нього, вже було годі стримати. Вона здавалася великим птахом, що раптово виріс у своїй клітці й готовий розтрощити її, щоб лиш вирватися на волю.

Звісно ж Франц не помітив того самого кельнера, який, принісши їм сніданок, обережно підійшов до нього, аби повідомити, що музика заважає декому із гостей цього локалю. Не помітив і не почув. Замість нього відповів Адам:

— Чим саме може заважати музика? — запитав він у кельнера.

— Один дуже... поважний пан сказав, що хоче поснідати в тиші, — відповів той.

— Передайте йому, що ми також тут снідаємо. І нам дуже прикро, що бажання наші не збігаються...

Кельнер розгублено вклонився і відійшов. Адам простежив, як той наблизився до столика біля вікна навпроти і передав його слова статечному добродієві, який сидів там у товаристві молодої вродливої жінки. Видно було, як цей пан почервонів і сердито кинув на стіл серветку.

Франц, все ще нічого не помічаючи, продовжував захоплено творити, подекуди кілька разів повертаючись до того самого фрагмента, щоб вивірити як слід ту чи іншу ноту. Трохи позволікавши, розгніваний добродій підвівся з-за столу і рушив до клавіру. Видно було, як жінка намагалася його стримати, прагнучи не допустити скандалу, проте їй не вдалось.

Чоловік зупинився за кілька кроків від Франца.

— Прошу мене пробачити, — буркнув він грубим владним голосом.

Юнак врешті відірвався від клавіш.

— Прошу мене пробачити, — повторив той, — але хочу звернути вашу увагу на те, що в цьому локалі ви не самі.

Франц розгублено глянув на нього, не розуміючи ні слова.

— Мій друг не розуміє польської, — мовив Адам, підходячи до них.

— Он як? То перекладіть йому.

— Перекласти що, даруйте?

— Що його вправи на клавірі декому заважають.

— Ви себе називаєте «деким»?

Така відповідь не на жарт розсердила й без того обуреного гостя кав’ярні. Очі його вирячились, а ніздрі роздулися, як у дикого звіра. А що був він кремезнішим і вищим за Адама майже на голову, то здавалося, що от-от зітре того на порох.

— Послухайте, — видихнув він, — бачу ви тут чужинці, отже, не знаєте, з ким маєте справу, але я радив би вам...

— Це ви послухайте, — спокійно відповів йому Адам, — чужинець — це прихована карта. Ніколи невідомо, чим вона вам загрожує...

Франц, який врешті зрозумів, що відбувається, схопився з-за інструмента й став поміж ними.

— Шановний пане, — звернувся він до розгніваного незнайомця, — прошу нам вибачити. Я більше не торкнуся клавіш.

Той випрямився і знову зміряв розлюченим поглядом Адама. Після цього кивнув і, гордо несучи свою майже лису голову, повернувся за свій столик.

— Не слід було... — сказав Франц Адамові.

Той усміхнувся.

— Це йому не слід було.

— Ходімо звідси... Я не хочу їсти.

— Гаразд, як скажеш.

Підвівшись, вони мовчки вийшли з кав’ярні, так і не дочекавшись свого сніданку. Пройшовши кілька кроків, зупинилися на площі поруч з величною готичною катедрою.

— Я хотів би побути на самоті, — тихо промовив Франц.

Адам розвів руками.

— Як бажаєш.

— Не сердься на мене, прошу. І дякую, що захистив.

— Завжди до твоїх послуг.

Фехтувальник вклонився і рушив кудись вузькою вуличкою.

Франц якусь мить дивився йому вслід, проте насправді прислухався до відчуття порожнечі. Воно виникло раптово і навіть не через суперечку в кав’ярні, а раніше, щойно він створив за клавіром той невеликий музичний фрагмент, який ще з Відня жив у його голові.

Ця порожнеча прийшла на зміну піднесенню. Певно, кожен, хто творить, насправді спустошує душу. І тепер, порожня та квола, вона прагнула поживи, як голодний і спраглий мандрівець. Тому Франц жадібно вбирав очима кожну лінію та форму довколишніх будівель. Химерний «діамантовий руст»[24], що оздоблював стіни кам’яниць, різьблені фігури й статуї на фронтонах та в нішах. Зображення левів, античних німф, біблійних святих, латинські написи, заповіді, повчання, епітафії...

Звісно, цього не бракувало йому у Відні, але Відень Франц змушений був ділити з іншими. З матір’ю, вчителями, учнями, знайомими... Столиця йому не належала. А це місто належить. Лемберг — його власний таємний Відень.

У задумі Франц не почув, як хтось гукає його. Чиясь рука торкнулася його ліктя, і він стрепенувся від несподіванки.

— Даруйте... — мовила чорнява жінка, і від такої реакції на свій дотик злякано відступила на крок.

Та юнак не відповідав, мовби слова загубилися в тій самій внутрішній порожнечі, яку він намагався