Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

вологе від поту пасмо волосся і, мов генерал, що оглядає своє військо, востаннє обвела очима стіл — чи не бракує чогось. Тут вона була у своїй стихії, що правда, то правда. Давно вже їй не випадала така нагода, та коли вже Люсі бралася до цього, то немов на крилах літала.

Навколо столу запрацювали щелепи, а вона сиділа й дивилася. Сама майже нічого не їла, а тільки пильнувала, щоб не лишалася порожньою жодна тарілка, спостерігала, як працюють щелепи, і обличчя її прояснювалось і лагідніло від потаємної віри в щастя — так само, як прояснюється обличчя головного суднового механіка, коли він спускається вночі у машинне відділення й бачить, як махове колесо у своєму невпинному русі зливається в суцільне кружало, як снують сюди-туди великі поршні й виконують свої досконалі балетні па сталеві шатуни, і все там сяє, гуде, співає, залите яскравим електричним світлом, наче то вічна машинерія в голові самого всевишнього, і корабель відмірює належні двадцять два вузли на годину, пливучи осклілим під зорями морем.

Отож усі щелепи навколо столу справно молотили, і Люсі Старк сиділа з благословенним почуттям чесно виконаного обов’язку.

Тільки-но я спромігся проковтнути останню ложку шоколадного морозива, що його мусив запихати в себе, наче бетон у ямку для стовпа, як Хазяїн, їдець потужний і ретельний, підчистив свою тарілку, звів голову, втерся серветкою і сказав:

— Ну, а тепер, мабуть, ми з Джеком і Ласуном проїдемося по шосе, подихаємо вечірнім повітрям.

Люсі Старк швидко поглянула на Хазяїна, тоді відвела очі й поправила на столі сільницю. Спершу могло здатися, ніби то звичайний собі погляд, який кинула б на чоловіка кожна дружина, почувши, що він збирається після вечері трохи прогулятися по місту. Та потім ставало зрозуміло, що це не так. У ньому не було ні запитання, ні заперечення, ні докору, ні наказу, ні жалю до себе, ні сліз, ніяких отих «о-то-ти-вже-мене-не-любиш». Не було нічого, і саме цим він вражав. То був подвиг. Будь-який акт чистого сприйняття є подвигом, а коли не вірите, спробуйте — і переконаєтеся самі.

Зате старий подивився на Хазяїна і промовив:

— А я собі думав… я думав, ти зостанешся на ніч…

Що він хотів цим сказати, здогадатися було неважко. Син приїздить додому, і батько закидає на нього гачок. Старому — або старій, коли це мати,— нема чого сказати синові. Вони хочуть тільки одного — щоб їхня дитина посиділа годину-другу в кріслі, а потім заночувала під одною з ними покрівлею. І ніяка це не любов. Я не кажу, що любові взагалі немає. Просто розповідаю про те, що не є любов’ю, але часом виступає під її ім’ям. Цілком можливо, що без цього не було б і любові. Та все-таки це, по суті своїй, не любов. Це просто щось закладене в людському єстві. Щось ніби поклик крові, притаманний людині від народження. Те, що відрізняє її від безтурботної тварини. Коли ти народжуєшся, батько й мати немовби втрачають частку самих себе і ладні гори зрушити, аби тільки віднайти її,— а це ж і є ти. Вони розуміють, що всього їм не повернути, але прагнуть урвати від тебе якомога більший шматок. І славлене повернення до рідних пенатів із святковим обідом під кленами починає дуже скидатися на занурення в акваріум з восьминогами. У кожному разі, того вечора я б сказав саме так.

Отож старий раз чи два ворухнув борлаком, звів свої тьмяні й сумні голубі очі на Хазяїна, що був плоттю від плоті його, хоч зовні ніхто б цього не сказав, і закинув гачок. Але нічого не зачепив. Не такий був Віллі.

— Та ні,— сказав він.— Треба рушати.

— А я собі думав…— знову почав старий, але тут-таки відступився і притих.— Та як є діло…

— Ну, не те щоб справжнє діло,— мовив Хазяїн.— Чистісінька розвага. Принаймні для мене, як я сподіваюсь.— Він засміявся, встав з-за столу, дзвінко цмокнув дружину в ліву щоку, а сина плеснув по плечу, трохи ніяково, як плескає свого сина по плечу кожен батько — завжди з таким виглядом, наче за щось вибачається (власне, будь-кому, хто плеснув би Тома по плечу, навіть самому Хазяїнові, якраз і годилося б вибачитись, бо пихатий хлопчисько навіть не глянув на батька, коли той це зробив).

Потім Хазяїн сказав:

— Не чекайте нас, лягайте спати,— і рушив до дверей.

Ласун і я пішли за ним. Я оце вперше почув, що мені треба подихати вечірнім повітрям. Та Хазяїн майже ніколи не попереджав про щось заздалегідь. Я вже добре знав його, отож і не здивувався.

Коли я підійшов до «кадилака», Хазяїн уже зайняв своє місце спереду, поруч з водієм. Я сів позаду, набираючись духу перед тим, як мене почне кидати з боку в бік на поворотах. Ласун заліз під кермо, натиснув на стартер і почав видавати химерні звуки: «Кху… кху… кху…» — неначе пугач уночі на болоті. Якби йому вистачило часу і слини, він запитав би: «Куди?» Та Хазяїн не став чекати і сказав:

— Берден-Лендінг.

Он воно що. Берден-Лендінг. Ну що ж, я мав би й сам здогадатися.

Берден-Лендінг розташований за сто тридцять миль на південний захід від Мейсон-Сіті. Сто тридцять помножити на два — двісті шістдесят миль. Було близько дев’ятої, на небі вже засвітилися зорі і низини повивав туман. Тільки бог знав, коли ми повернемося й ляжемо спати і о котрій годині ранку встанемо, щоб, добре поснідавши, вирушити назад до столиці.

Я відкинувся на сидінні й заплющив очі. Жорства стукотіла під крилами машини, потім той стукіт затих, зад машини, а разом з ним і мене, хитнуло вбік, і я зрозумів, що ми знов виїхали на шосе й зараз почнеться справжній гін.

Ми вихором помчимо білястою під зорями бетонкою поміж перелісків і темних полів, над якими стелиться туман. Осторонь шосе виткнеться з туману якийсь сарай, наче будинок з води, коли річка виходить з берегів. Промайне при дорозі корова, що стоїть по коліна в тумані, з мокрими, перлистими в світлі зір рогами, й подивиться на довгасту чорну пляму — то чимдуж мчатимемо ми, щоб увігнатися в сліпучий світляний коридор, та він безнастанної тікатиме від нас, розтинаючи темряву попереду. А корова, стоятиме по коліна в тумані й подивиться на сніп сліпучого світла та довгасту чорну пляму, а потім, не повертаючи голови, і далі дивитиметься туди, де було