Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

відповів. Стояв собі, спершись на огорожу, так наче мав попереду цілий день, стояв і посміхався. Я вже не раз помічав, що така його посмішка впливала на Сейді аж ніяк не заспокійливо. І, судячи з усього, те саме було й тепер.

Отож я тактовно відвів погляд і знову замилувався згасанням дня і сумовитим краєвидом по той бік огорожі. Правду кажучи, якби вони надумали сваритися, то не стали б зважати на мене — ні вона, ні він. Хай би там навколо летіли шкереберть держави, трони, влади — ніщо б не спинило Сейді, коли вже на неї отаке находило; та й Хазяїн був не шовкової вдачі. Часом вони заводилися з нічого: Хазяїн відхилявся назад і тільки посміхався, так діючи тим на нерви Сейді, що зрештою її палючі чорні очі мало не вилазили з очниць, а пасмо чорного волосся вибивалось із зачіски й спадало їй на обличчя, і вона мусила раз по раз відкидати його тильним боком долоні. Коли вона не тямила себе, то могла наговорити казна-чого, а Хазяїн здебільшого мовчав. Тільки дивився на неї і посміхався. Здавалося, він знаходив неабияку втіху в тому, щоб отак розпалювати Сейді і, прибравши недбалої пози, спостерігати, як вона шаленіє. Навіть коли одного разу вона дала йому ляпаса, та ще й добрячого, він і далі дивився на неї так, наче вона була танцівниця й виконувала перед ним хулу. І він таки справді тішився її шалом, аж поки Сейді не допікала йому до живого. Тільки вона одна вміла це робити. Чи сміла. Отоді й починалася справжня вистава. Вони вже не помічали нікого поруч. А тим паче мене. Тож ні до чого було виявляти делікатність і відвертатися. Я давно вже був предметом умеблювання, хоч рештки гарних манер, яких свого часу навчила мене бабуся, ще тяжіли наді мною і подеколи брали гору над цікавістю. Атож, я був предметом умеблювання — чимось на зразок крісла з двома ніжками,— та ще й купленим на виплат, і все ж таки я відвернувся й став дивитись на захід сонця.

— Достобіса смішно,— провадила тим часом Сейді,— та тобі стане зовсім не смішно, коли ти почуєш, що я зараз скажу.— Вона помовчала, а тоді проказала: — Суддя Ірвін виступив на підтримку Келлегена.

Секунди на три, що здалися, проте, не менш як тижнем, запала цілковита тиша; тільки у видолинку, там, де лежали свині, серед гілля дерев тужно простогнав дикий голуб, краючи серце і собі, й мені.

Нарешті я почув голос Хазяїна:

— Падлюка.

— Це надруковано у вечірній газеті… Його заяву,— уточнила Сейді.— Метлок спеціально зателефонував з міста. Щоб дати нам знати.

— Двоєдушний падлюка,— сказав Хазяїн.

Він перестав спиратись на огорожу, і, відчувши це, я обернувся. Як я зрозумів, конфіденційна розмова вичерпалась. Так воно й було.

— Ходімо,— сказав Хазяїн і швидко рушив угору, до будинку. Сейді чимдуж поспішала обіч нього, так що аж хляпала її спідниця; я йшов позаду.

Коли ми підійшли до хвіртки, де росло мильне дерево й хрускали під ногами його плоди, Хазяїн мовив до Сейді:

— Скажи їм, хай забираються геть.

— Малюк сподівався повечеряти тут,— відказала Сейді,— а потім Ласун мав одвезти його до Мейсон-Сіті на восьмигодинний поїзд. Ти ж сам його запросив.

— А тепер скасовую своє запрошення,— сказав Хазяїн.— Усіх забирай геть.

— З превеликою охотою,— мовила Сейді, і, як на мене, цілком щиро.

Вона забрала їх геть, і то дуже швидко. Осідаючи на задні ресори під вагою всієї тієї людської плоті, що аж випирала крізь вікна, їхня машина поїхала всипаним жорствою путівцем, і навколо запанувала вечірня тиша. Я подався на край подвір’я, де між стовпчиком і дубом, що ріс перед будинком, висів гамак, змайстрований з дроту та старих клепок, як ведеться в тих краях. Скинувши піджака, я почепив його на стовпчик, тоді засунув у бічну кишеню свою пляшку, щоб вона не пошкодила мені стегно, коли я ляжу, і заліз у гамак.

Хазяїн був на іншому краю подвір’я, там, де росли мирти, і ходив сюди-туди по запорошеній миршавій траві. Ну що ж, чия дитина — того й клопіт. А я лежав собі в гамаку. Лежав, дивився вгору на дубові листки, сухі й сіро-зелені зі споду, і помічав на декотрих руді, мов іржа, плями. То були листки, які вже скоро мали облетіти, і не од вітру, а просто самі собою, втративши зчеплення з гілками,— може, й ясного сонячного дня, коли повітря таке нерухоме, що, здається, все навколо аж скимить, як скимить після відвідин зубного лікаря в тому місці, де зранку ще був зуб, або на серці, коли стоїш на розі вулиці, чекаючи зеленого світла, і раптом згадаєш, як усе було раніш і як могло б бути й досі, коли б не сталося того, що сталося.

І далі роздивляючись на листя, я почув десь за клунею гучний сухий виляск. Потім ще один. І тоді я здогадався, що воно таке. То Бой-Ласун бавився в оборі своїм «0,38-спец.», як уже не раз бувало. Він ставив на стовпець огорожі бляшанку або пляшку, тоді відвертався і йшов геть, тримаючи лівою рукою за ствол свою забавку, взяту на запобіжник,— отак і йшов собі, розмірено ступаючи куцими ніжками, в незмінних синіх саржевих штанях, що віддималися мішком на одвислому заду, і його лисина поблискувала в останніх променях сонця, мов білястий лишай серед жмутків шорсткого волосся. Потім він нараз спинявся, перехоплював «залізячку» в праву руку, одним швидким незграбним рухом робив повний оберт — так наче всередині у нього спрацьовувала пружина,— і в ту ж мить «залізячка» гучно хряскала, і чи то бляшанка злітала зі стовпця, чи то пляшка розліталася на всі боки дрібними скалками. Майже завжди. Тоді Ласун сіпав головою і, бризкаючи слиною, проказував:

— П-п-п-пас-скуда.

Лунав уривчастий виляск, і надовго западала тиша. Це означало, що Ласун влучив з першого разу й почвалав назад до стовпця ставити нову ціль. Потім, через деякий час, знову ляскало, і знов наставала пауза. А то, бувало, лунали два виляски, зразу один за одним. І я знав: перший раз Ласун схибив і влучив тільки другим пострілом.

Потім я, мабуть, задрімав, бо, прокинувшись, побачив перед собою Хазяїна.

— Час вечеряти,— сказав він.

І ми пішли вечеряти.

Ми сіли до столу. Старий зайняв місце в одному кінці, Люсі Старк — у другому. Вона відкинула з обличчя