Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

в тата. Репортери, фотограф і Сейді мали повернутися до міста. Містера Даффі, можливо, одвезуть до готелю в Мейсон-Сіті. А може, і його, і мене також залишать у татовій оселі. Та якщо вони надумають покласти нас в одне ліжко, я негайно вирушу пішки до Мейсон-Сіті. Лишався ще Ласун. Одначе я не став міркувати далі. Мені було начхати, що вони собі думають.

Я спирався на огорожу, трохи нахилившись над нею, і штани в мене ззаду натяглися й притиснули пласку пляшку до лівої сідниці. Якусь хвилю я думав про це, милуючись барвами заходу і вдихаючи сухий і чистий аміаковий дух, а тоді витяг пляшку з кишені. Хильнув із шийки і сховав пляшку назад. Потім сперся на огорожу й став чекати, коли барви заходу спалахнуть у мене в шлунку. І вони не забарилися.

Я почув, як хтось відчинив і зачинив хвіртку обори,— але не озирнувся. А коли не озирнувся, то, виходить, ніхто й не відчиняв тієї хвіртки на рипучих іржавих завісах,— і це чудовий принцип, що його варто засвоїти кожному. Я прочитав про цей принцип в одній книжці, коли ще вчився у коледжі, і залишуся вірним йому до самого скону. Всім, чого я досяг у житті, я завдячую цьому принципові. Він зробив мене тим, хто я є. Коли ти чогось не знаєш, то це не може тобі зашкодити, бо його просто не існує. У тій книжці, яку я прочитав, навчаючись у коледжі, це називалось Ідеалізм, і, засвоївши цей принцип, я став Ідеалістом. Затятим, непохитним Ідеалістом. Коли ти Ідеаліст, то все, що ти робиш і що діється навколо тебе, не має ніякого значення, бо насправді його не існує.

Хода, приглушена пилюкою, чулася дедалі ближче. Та я не озирався. Нарешті дріт огорожі рипнув і подався вниз, бо хтось іще сперся на нього й став милуватися заходом сонця. Хвилини зо дві я і містер Ікс милувалися заходом сонця разом, і жоден не озивавсь. Якби я не чув його віддиху, то й не знав би, що він стоїть поруч.

Потім я відчув якийсь порух, і дріт сіпнувся догори — то містер Ікс перестав тиснути на нього своєю вагою. Тоді чиясь рука поплескала мене по лівій сідниці і чийсь голос промовив:

— Дай-но ковтнути.— То був голос Хазяїна.

— Бери,— відказав я.— Ти ж знаєш, де її гніздо.

Він відгорнув полу мого піджака й витяг пляшку. Я почув, як забулькало, зникаючи в його горлянці, моє віскі. Потім дріт знову прогнувся під його вагою.

— Я так і подумав, що ти пішов сюди,— сказав він.

— А тобі захотілося хильнути,— озвався я без гіркоти.

— Еге ж,— підтвердив він,— а тато цього не люблять. І ніколи не любили.

Я подивився на нього. Він обіруч спирався на огорожу, а між долонями тримав пляшку, вже закорковану, і так наважував усім тілом на дріт, що це не обіцяло огорожі нічого доброго.

— Колись і Люсі цього не любила,— зауважив я.

— Усе змінюється…— Він відіткнув пляшку, ще раз добре потяг з неї і знову закоркував.— Крім Люсі,— повів далі.— Я не знаю, змінилася вона чи ні. Не знаю, чи вона й тепер не любить, коли п’ють, чи вже ні. Сама вона й краплини до рота не бере. Але, може, зрозуміла, що чоловікові це заспокоює нерви.

Я засміявся:

— Де там у тебе ті нерви!

— Та я просто-таки клубок нервів,— відказав Хазяїн і посміхнувся.

Ми й далі спирались на огорожу, спостерігаючи, як світло призахідного сонця стелеться по землі й наражається на купку дерев під узгірком. Хазяїн подався трохи вперед зібрав у губах чималу кульку слини й зронив її поміж рук у дощане корито для свиней, що стояло просто перед нами по той бік огорожі. Корито було порожнє й сухе, тільки на дні та на землі біля нього лежало кілька червоних зернят кукурудзи й трохи лушпиння.

— А тут майже нічого не змінюється,— мовив Хазяїн.

Відповідь на це навряд чи була потрібна, і я промовчав.

— Ладен заприсягтися, що я перетягав у це корито п’ять тисяч відер помиїв,— провадив він.— Свого часу…— Й знову зронив у корито кульку слини.— І вигодував з нього не менш як п’ять сотень свиней… Та побий мене бог,— сказав він,— коли я й тепер не роблю того самого. Ллю в корито помиї.

— Ну що ж,— озвався я.— Вони не можуть жити без помиїв, хіба не так?

Він нічого не відповів.

Хвіртка рипнула знов, і я озирнувся. Цього разу не мав причини не озирнутись. То була Сейді Берк. Вона із заклопотаним виглядом чимдуж бігла до нас, борознячи пилюку білими черевиками на шнурках, і за кожним сягнистим кроком здавалося, що спідниця її смугастого літнього костюма ось-ось трісне по шву. Хазяїн обернувся, тоді поглянув на пляшку в своїй руці і віддав її мені.

— Що там таке? — запитав він Сейді, коли вона була ще за кілька кроків од нас.

Сейді відповіла не одразу, а підійшла зовсім близько. Вона важко дихала від швидкого бігу. Сонце било просто їй у подзьобане віспою обличчя, і воно лисніло від поту, її коротко підстрижене чорне волосся стовбурчилося, мов наелектризоване, а великі, глибокі й владні чорні очі горіли на обличчі, мов дві жарини.

— То що там? — знову запитав Хазяїн.

— Суддя Ірвін…— насилу вимовила Сейді, хапаючи ротом повітря.

— Ну? — мовив Хазяїн. Він усе ще стояв, недбало прихилившись до огорожі, але дивився на Сейді так, наче вона могла ось-ось вихопити пістолет і він мав відбити напад.

— Дзвонив Метлок… по міжміській… каже, у вечірній газеті…

— Ну викладай уже,— сказав Хазяїн,— викладай.

— Іди ти…— огризнулася Сейді.— Викладу, почекай. Дай звести дух, і я тобі викладу. Ось тільки дух зведу, і ти…

— Не схоже, щоб ти пускалася духу,— зауважив Хазяїн так лагідно, що мимоволі згадувалося муркотання кота, коли гладиш його по спині.

— А це мій дух,— огризнулася Сейді,— і ніхто його ще не купив. Я бігла стрімголов сказати щось важливе, а ти мені — «викладай, викладай»! Не дав і віддихатись. Я все тобі скажу, постривай. Ось дух зведу і…

— Щось наче не той дух від тебе,— посміхнувся Хазяїн і знову сперся на огорожу.

— Думаєш, це дуже смішно? — сказала Сейді.— Де ж пак, з біса смішно!

Хазяїн не