Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Бо вони ні з ким не спілкуються. Не роблять жодних спроб стати частиною громади.

— Вести приватне життя не заборонено законом.

Їхній чорний джип припаркований на під’їзній доріжці. У гаражі вистачає місця лише для однієї автівки, тож джип пана Ґріна завжди стоїть надворі, легкодоступний для розгляду всіма перехожими.

Я прямую через вулицю.

— Ма, — кличе Джейн. — Що ти робиш?

— Просто хочу подивитися.

Вона йде за мною через вулицю.

— Ти зараз порушуєш кордони чужої власності, щоб ти знала.

— Це лише під’їзна доріжка. Це як продовження тротуару. — Я наближаю обличчя просто до водійського вікна, але вже надто темно, щоб щось там побачити. — Дай мені твій ліхтарик. Та годі, я знаю, що він завжди з тобою.

Джейн зітхає, суне руку в кишеню по ліхтарик і простягає його мені. Кілька секунд у мене не виходить його ввімкнути. Блакитнувато-білий промінь сліпучий і саме такий, як мені потрібно. Я спрямовую його всередину джипу і бачу бездоганну оббивку. Ані тобі сміття, ані якогось папірця, ані завалящої монетки.

— Задоволена? — питає Джейн.

— Така чистота неприродна.

— Для Ріццолі, можливо. — Вона забирає назад свій ліхтарик і вимикає його. — Досить, ма.

Жалюзі на вікні вітальні раптом відкриваються, і ми завмираємо. У вікні маячить Метью Ґрін, майже затуляючи своїми широкими плечима світло за ним. Ми спіймані на місці злочину на його під’їзній доріжці, біля його джипу, проте він не робить жодного руху, не кричить з вікна. Він просто дивиться на нас у тиші, наче мисливець, що вивчає свою здобич, і від цього в мене на шиї ззаду волосся стає дибки.

Джейн махає йому невимушеним сусідським жестом, ніби ми просто проходили собі повз, але ми обидві знаємо, що його це ні на мить не надурить. Він знає, що ми робили. Джейн хапає мене за руку, тягне назад на тротуар і через вулицю до мого будинку. Коли ми підіймаємося сходинками на ґанок, я кидаю погляд назад.

Він усе ще стежить за нами.

— Отака-от гладенька операція, — бурчить Джейн, коли ми заходимо до будинку.

Я зачиняю двері і спираюсь на них з калатанням серця.

— Тепер він знає, що я стежу за ним.

— Упевнена, що він це вже знав.

Я роблю глибокий вдих.

— Він лякає мене, Джейн.

Вона підходить до вікна вітальні і дивиться через вулицю на пана Ґріна, що все ще стовбичить у своєму вікні і стежить за нами. Якусь мить вони вдвох оцінюють одне одного в дуелі поглядів. Потім він закриває жалюзі й зникає з виду.

— Джені?

Вона розвертається до мене з відсутнім поглядом.

— Ти можеш просто відчепитися від цих людей? Це зробить їх щасливішими, і мене також.

— Але тепер ти розумієш, що я маю на увазі, правда? У них є щось дивне. Чому вони продовжують мене уникати?

— Господи, гадки не маю. — Вона дивиться на свій годинник.

— Як щодо Трішії? Що ти з цим робитимеш?

— Подзвоню в поліцію Ревіра, попитаю, чи немає у них якоїсь нової інформації. Але наразі я все ще схильна думати, що вона в бігах. Вона явно розізлилася на маму, взяла з її сумочки гроші, і раніше вона вже робила так кілька разів.

— Я так скажу: коли дівчинка-підліток постійно тікає з дому, потрібно придивитися до батька.

— Більш схоже, що у Трішії проблема з матір’ю.

— То як нам її знайти?

Джейн хитає головою.

— Це буде непросто. Особливо якщо ця дівчинка не хоче, щоб її знайшли.

— Мені ніколи особливо не подобався Рік Теллі, — каже Джонас, коли ми вчотирьох сидимо у моїй вітальні, перемішуючи плашки скраблу на столі. — Така красуня, як Джекі, могла б знайти собі когось набагато кращого. Він постійно міняє одну роботу на іншу й ніде надовго не затримується. Саме Джекі, мабуть, приносить найбільше грошей у цей дім. У школі, гадаю, платять дуже непогано. Га, Ларрі?

Ларрі Леопольд тільки крякає і тягнеться по сім нових плашок. Як завжди, він виграв останній раунд, завдяки своєму складному й цікавому слову «зимівник». Я мала його пошукати, щоб переконатись, що це справжнє слово, і, так, воно було у словнику. Будь-хто інший використав би літеру «з», щоб побудувати «зір» чи «зіп». Або, у мить справжнього натхнення, «оаза». Але це Ларрі — вчитель мови, що завжди нас обставить. Це страшенно дратує Джонаса, бо він ненавидить, коли інший чоловік перемагає його в чомусь. Джонас знає, що не може перевершити Ларрі у грі в скрабл, тому зосереджує своє роздратування на Рікові Теллі, який відсутній і не може себе захистити.

— Коли я переїхав до цього району, Джекі одразу прийшла познайомитися, — каже Джонас. — Вона була солодка як пиріжок, запросила мене до себе на каву. Я пішов туди, і ми проговорили годину. А потім додому приїхав Рік і якби я не був такий великий, він би міг на мене накинутися.

— Ти ж це не серйозно, Джонасе, — каже Лорелея. — Він справді подумав, що ти залицяєшся до Джекі?

Джонас випинає груди. Якби він надів усі свої військові медалі, ми б почули передзвін.

— Деякі жінки люблять, коли чоловіки в них брутальні. У цьому Рікові нічого брутального. Якийсь він зализаний, наче лисіє... — Джонас робить павзу і підморгує мені. — Це точно не для дам у цій кімнаті.

Ми всі уважно вивчаємо наші нові набори плашок з літерами. Я знову витягла погану комбінацію: «ц», «е», «х», «я», «в», «б», «и». Вигадати я з цього можу лише «цех». Або «цвях».

— У цьому будинку явно відбувається щось недобре, — каже Лорелея.

— Ну, звісно. У них донька втекла, — зазначає її чоловік.

— Ні, це щось інше. Вчора я заходила до них, щоб підписати петицію проти пестицидів. Я піднялася на ґанок і почула, як вони кричали. Джекі верещала, що він має з’їхати, а Рік гудів, що з’їхати має вона. Не дивно, що Трішія втекла з дому. Як можна жити в такому гармидері?