Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

ті, хто програє війни, можуть просто мігрувати. У такий спосіб жодного ефективного державного утворення не виникає. Екологія тримає людей на одному місці, тому можливостей мігрувати, які привели б до утворення держави у тривалій перспективі, обмаль. Держави, з цієї позиції, виникають, щоб розв’язувати низку складних завдань, як-от перенаселення, забезпечення їжею, захист від інших та, що не менш важливо, від природи. Багато що підтверджує цю теорію в ранніх зрошувальних суспільствах, де громадяни часто підкорювалися тій чи тій державній (центральній або місцевій) владі, коли їх оточувала безлюдна пустеля. Однак цю теорію годі вважати за закон виникнення держав, адже є забагато винятків. Одним із таких прикладів може бути Індська цивілізація. А ще іншим — Норвегія, тут-бо завжди існували можливості вийти із суспільства й самостійно жити, адже екологія не так обмежувала міграцію.

Насправді дослідження історії навряд зможуть колись остаточно відповісти на це питання, хоч якими спокусливими будуть пошуки «першоруху». Певна річ, що теорія, яку свого часу запропонував Фрідріх Енгельс, приваблива в тому розумінні, що вона cприяє політичному розв’язанню держави як проблеми: держава виникла через приватну власність, тож може і зникнути, якщо приватну власність скасувати[77]. Можна, звісно, гадати, що сталося з державою 5000 років тому, й навіть щось висновувати, але, мабуть, історії потрібно зосереджуватися на питаннях, на які можна знайти відповідь. У час, коли розмір та позиція держави зростають всюди, більш-менш незалежно від ідеології лідерів[78], розумніше піти слідами німецького соціолога Макса Вебера. Як державні утворення згодом утворили постійні бюрократії, інституціоналізовані політичними лідерами, які отримали різні форми влади? І що не менш важливо: які державні утворення дали найкращі передумови для дієздатних політичних спільнот?

Одні з найвідоміших і найбільших споруд минулого — чотири величезні кам’яні статуї Рамзеса ІІ, що заввишки сягають 21 метр[79], — можуть проілюструвати значення цих запитань. Якщо стояти біля його величезних ніг на вході в Храм сонця, коли він окидає оком Асуанське водосховище, можна побачити втілення майже безмежного марнославства влади. Ідеться про людину, яка керувала Єгиптом приблизно 50 років і вважала за прийнятне, коли її зображували як сина Бога сонця. Ці статуї ілюструють те, що треба вивчати як поширене в державних утвореннях явище. Ієрархії, які початково були інституалізацією випадковостей, стали легітимними з плином часу, природними і в певному розумінні неминучими на практиці. Так, у Єгипті все скінчилося тим, що царі вважали себе за богів, у Шумері встановилася теократична влада, яка керувала людьми, задовольняючи потреби тоталітарних богів[80], але форми легітимізації влади в Індській цивілізації зостаються невідомими досі.

  Занепад і катастрофа

Дискусії про розвиток суспільства, ставлення людини до природи, зміни клімату й екологічну катастрофу, які зараз тривають на глобальному й національному рівнях, у певному сенсі й доволі парадоксально споріднюють нас із давніми цивілізаціями. Теорії про те, що цивілізації можна найкраще описати за допомогою біологічних метафор — вони народжуються, зростають, стають зрілими, а відтак старіють і помирають, — це поширене уявлення про розвиток історії. Класична і, напевне, найвпливовіша розповідь про розквіт та занепад цивілізації пов’язана з британським істориком і парламентарем Едвардом Ґіббоном. Наприкінці XVIII століття, саме тоді, коли Велика Британія очолювала промислову революцію, і задовго до того, як людство дізналося про Шумерську чи Індську цивілізацію, він написав шеститомний бестселер про римську імперію, де стверджував, що падіння Риму було визначене історією заздалегідь; це був «природний і неминучий результат надмірної величі»[81]. Сто років по тому німецький історик Теодор Моммзен вивчав Римську імперію за допомогою біологічних метафор, як-от «генеза», «ріст», «занепад», «смерть»[82]. Найвідоміший цивілізаційний історик Арнолд Тойнбі в останньому томі A Study of History писав, що всі цивілізації проходять стадіями, які визначив Моммзен[83]. Згідно з цими впливовими поглядами на загальний розвиток історії, цивілізації занепадали відповідно до «закону» про схильність еліт до паразитування. Еліта втратила здатність керувати через свій культурний занепад, і уникнути цього було годі.

Долею давніх цивілізацій послуговувалися як прикладом і доказом на користь цієї «біологічної» теорії про неминучий занепад усіх цивілізацій. Такі метафори про обов’язковий розвиток історії також використовують, щоб передбачити майбутній суспільний розвиток. Наприклад, Ґіббон вважав, що гегемонія Британської імперії обов’язково скінчиться. А в майбутньому за цією моделлю пояснювали занепад радянської імперії. Сьогодні вона лежить в основі актуальних та повторюваних прогнозів про те, що американський світовий порядок приречений на загибель. Згодом унаочню те, що ці біологічні метафори не можуть пояснити занепад ані Османської, ані Британської імперій і як вони породили нереалістичні прогнози щодо занепаду американської наддержави.

Розвиток давніх цивілізацій теж не підтверджує цієї теорії. Адже, по-перше, єгипетська цивілізація ніколи не занепадала (як і китайська, що ми незабаром побачимо). Тому хибно тлумачити занепад Шумерської та Індської цивілізації як наслідок обов’язкового соціального процесу чи як законну функцію соціальних змінних. Їхній занепад зумовлений низкою причин, де вирішальними стали надмірне зрошування, вода з високим умістом солі, річки, що змінюють русло, і нищівні паводки. У цивілізацій виникли проблеми насамперед не через послаб­лення еліт, а радше тому, що вони не зуміли контролювати сили в природі, від якої ці суспільства залежали — почасти тому, що їх не розуміли або не могли зрозуміти, почасти тому, що природа могутніша за людей.

Шумер подарував людству перший літературний твір. І сьогодні він раптом стає актуальним незалежно від місця проживання чи віри, адже розповідає про безпідставний страх, сором і покарання перед обличчям екологічної катастрофи, спричиненої людською дурістю. Значення «Епосу про Гільгамеша» підкреслює також те, що це фундаментальна часова межа — межа між сотнями тисяч років без писемності й досить коротким періодом, коли люди навчилися ділитися думками й рішеннями з тими, кого ніколи не бачили[84].

«Епос про Гільгамеша» розповідає про короля, який полює за еліксиром безсмертя, але найдраматичніший момент легенди — мить, коли боги карають людство вічним потопом. Боги засмутилися та розгнівалися, утопили всіх людей, яких самі і створили, і вбили всіх, крім двох осіб. Шумерські боги мали вкрай прозаїчний мотив. Вони наслали на людей смертельний потоп, бо люди так багато сварилися, що боги не могли заснути.

Тож перша відома нам розповідь про тиранічну владу богів над людьми виникла через безсоння. Катастрофу або кару спричинили необдумані вчинки людей. Вони не жили відповідно до очікувань і вимог богів, тому мусили померти. У шумерському мисленні доля людей повністю лежала в руках богів і природи. Шумери, напевне, смертельно боялися катастрофи, знаючи історію про богів, які знищили все людство тільки тому, що те заважало спати. Хоч як цю легенду трактувати, люди зрештою корилися непередбачуваним тиранам. Стверджують, що чимало тривог сьогодні виникає через брак релігії. Однак багато що вказує на те, що ніхто не мав більших підстав жити у вічному страху, як шумери. Упродовж приблизно двох тисяч років така була їхня доля; через релігію шумери постійно боялися смертельної помсти богів і природи. Ця легенда про богів, які покарали людей річками,