Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

— Що ви там... знайшли? — забираючи свою руку й ігноруючи її порив, прохрипів він, як і раніше, вважаючи, що ці знання для дівчини зайві.

— Ось, — вона знову вказала на темний м'язовий орган. — Він помер до того, як його органи випустили назовні. Це отруєння стравоходу, і я навіть здогадуюся, чим.

Вони стрімко залишили каюту смерті й кинулися до особистих апартаментів леді Лавінії. Вона дістала одну з книг у коричневій шкіряній палітурці, що більше схожа на особистий щоденник, привезену із собою в багажі. Гортала сторінки швидко і впевнено, іноді змочуючи слиною вказівний палець. Містер Едвард лише сумно зітхав, дивлячись на цю молоду жінку з утраченим вихованням етикету.

— Вас навчили дурницями. Дурним речам як для жінки. Навіщо ви цьому навчилися? — із нещасним виглядом питав він.

— Ви знову намагаєтеся мене зачепити, — сухо промовила вона і нарешті знайшла потрібну сторінку. — Ось.

Гарними літерами з завитками було написано «Цибулина Золотої Лілії».

Знизу додавався чорнильний малюнок квітки і її складових частин. Намальовано було все настільки детально, що цим, імовірно, займався справжній ботанік або художник-натураліст.

— Хто створював цю книгу?

— Моя тітонька.

— Ким вона була?

— Людиною-оркестром.

— Мабуть, ви це теж перейняли, — примруживши очі, тихо промовив він.

— Хіба це погана якість? І моя тітонька все ще жива.

— Вас багато, ви гучна, ви не розумієте в етикеті й... Ай! — його багатостраждальну ногу знову вдарили підбором туфлі без набійки.

— Подивіться, що тут написано! — роздратовано сказала вона. — Скільки ж ви мене повчатимете?! Скільки вам років, що у вас така жага до навчання інших людей?!

— Тридцять шість.

— Тридцять шість? Хм... — вона знизила тон. — Справді. Вам же скоро на цвинтар. Я потерплю вас, учитель, — вона зробила награний і перебільшений реверанс.

— Не варто... не варто, — пробубонів він, схопивши її за лікті, намагаючись підняти з підлоги, до якої вона мало не торкнулася колінами.

Леді Лавінія обтрусила сукню й сказала:

— Тоді читайте.

Увечері вони швидко залишили їдальню і, розійшовшись по своїх кімнатах, стали чекати ночі.

Цього вечора, коли корабель безжально кидало хвилями, вітрила були складені, а кіль скрипів, ризикуючи не просто трясти, а навіть витрясти кількох пасажирів або принаймні їжу з їхніх тіл, зірки не зійшли на небі.

Грозові важкі хмари стикалися між собою й іноді бурчали. Тоді люди чули грім.

Леді Лавінія, надягнувши непомітну сукню, вислизнула в коридор.

Масляні лампи розгойдувалися з боку на бік, шиплячи й розжарюючись. Прикривши верхівку руками, навіть не намагаючись підхопити пишні спідниці, вона кинулася на палубу, а звідти поспішила в бік курильної кімнати.

— Ох! — скрикнула Лавінія, коли чужа міцна рука схопила її за зап’ястя й затягла в темряву.

— Це я, — прошепотів містер Едвард, притискаючи вказівний палець до її губ. — Куди ви хотіли йти?

До вечері вони обговорили, що поспішати на пошуки коханця леді Брудберк поки що не варто. Це виглядатиме підозріло. До того ж картина смерті другого джентльмена разюче відрізнялася, тож імовірність того, що корабель переповнений убивцями, значно зростала.

Лавінія сказала, що їм варто вирушити на таємну нічну прогулянку, але не вказала кінцеву мету. Тому світлий камзол містера Едварда зовсім не вписувався.

Вона жалісливо підняла брови й прошепотіла:

— Підемо на кухню. Я голодна.

— Що? — він вирячив очі. — Ми ж вечеряли?

Але леді Лавінія лише схопила його за руку й потягла в напрямку невеликого камбуза.

— Треба знайти цибулини, — вона вштовхнула містера Едварда всередину і вказала пальцем на мішки з овочами.

— І що ви готуватимете?

— Ви.

— Що я? — розгубився він, розвівши руками.

— Ви шукатимете цибулини золотої лілії.

— Я?! І як я їх відрізню?! — закипів він.

— Показуватимете мені, — холодно відповіла вона.

— А може, ви самі подивитеся?! — він досі був схожий на чайник із гарячою водою. Навіть щоки надулися і почервоніли.

— У мене будуть брудні ручки... — заплакала вона.

Хмикнувши, містер Ллевеллін присів і почав перебирати мішок за мішком:

— Це?

— Ні.

Він кинув цибулину назад:

— Це?

— Ні.

— Це? — хрясь. Цибулина полетіла назад у мішок.

— Містер Ллевеллін, — Лавінія поклала руку йому на плече. — Якщо ви складатимете цибулини назад, то ми довго розбиратимемося, бачили ми цю вже чи ще ні.

— І що ви пропонуєте? — він скреготів зубами.

— Висиплемо все на підлогу, а потім складатимемо.

— Ну вже ні! — запротестував він. — Нас можуть викрити! Це може бути шумно й...

За вікном блиснула блискавка, і одразу ж пролунав грім.

— Шум буде приховано, — м’яко усміхнулася леді Лавінія.

Едвард узяв мішок і перевернув його, висипаючи цибулини на підлогу. Лавінія стала оглядати їх при тьмяному внутрішньому освітленні камбуза.

Раптом за дверима почулися кроки.

— Ховаємось! — містер Едвард звичним жестом хотів схопити її, але вчасно зупинився, дивлячись на свої забруднені землею руки. — Леді Фейрфекс!

— Зараз! Зараз! — шепотіла вона, низько схилившись і оглядаючи цибулини.

Кроки ставали голоснішими, людина наближалася.

— Леді!

— Мить!

— Три!

Дверний замок заскреготав:

— Чорт! Хто не зачинив камбуз?..

— Два! — люто зашипів містер Едвард.

— Ось!

— Один!

Кок зайшов усередину.

— Чорт! Хто не зав'язав мішок?! — він став закидати цибулини назад.

Грудна клітка містера Едварда була щільно притиснута до леді Лавінії. Вони швидко дихали, намагаючись робити це тихо.

У вузькій шафі камбуза було темно і незручно. Спідниці леді Лавінії частково лежали на її передпліччях. Вони спостерігали за діями кока через тонку щілину, з якої просочувався бліде світло.

Коли кок перестав шуміти й забрав свою масляну лампу, вони полегшено зітхнули.