Вайлет Альвіно - Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно

Розділ 9.1

- Подорож? Нас? Та з чого ти взяв, що я буду з тобою подорожувати! – я скочила на ноги і почала на нього наступати. – Ти мене не знаєш, я тебе не знаю. Ми з тобою абсолютно чужі люди! У мене немає причин тобі довіряти! Зрозумів? – на останньому слові я ткнула пальцем йому в груди, а обличчя наші були настільки близько, що я могла точно сказати, скільки сірих вкраплень знаходиться в його очах.

А що зробив він? Поцілував. Швидко чмокнув мене в губи, і поки я офігівала, просто втік. Недалеко. На ліжко. Плюхнувся туди, заклав руки за голову і посміхнувся, наче чеширський кіт.

- Це…? Що…? Ти…що? – я так і стояла з виставленим пальцем і не знала, як виразити всю повноту мого обурення. Який нахаба!

- Я вже казав, що ти мені подобаєшся… звикай. А з приводу твоїх слів... у тебе немає вибору. Або ми подорожуємо разом, знайомимося ближче, звикаємо один до одного і будуємо стосунки, або нам доведеться повернутися до попереднього плану – поїздки в Німерію.

- Що?! – Логіка? Ні, її не було. Ні в його словах, ні в діях! – То ти готовий все-таки віддати мене принцу… така собі в тебе симпатія… слабенька.

- Не готовий… але там ти будеш під наглядом, а я все влаштую, – і говорив він це так впевнено, що я була готова повірити: таки так, він зможе добитися свого.

І що мені робити? Їхати в Німерію – точно погана ідея. Там я буду в пастці… невже доведеться погодитися?

- А якщо ти мені не сподобаєшся?

- Я вже тобі подобаюся, – самовпевнено заявив цей гад.

- Ну знаєш… твоя гординя і самовпевненість можуть пробити дірку в стелі.

- Хіба я не правий? – припідняв одну брову і лукаво подивився на мене. Було таке відчуття, наче він читає мене, як відкриту книгу. Гад, як є гад!

- Це не значить, що я тебе покохаю і захочу вийти заміж! – Так, він мені сподобався. Він інтригував, зачаровував і несказанно бісив… і все одно подобався. Чи було це кохання? Навряд чи, не так швидко… але такими темпами я могла вляпатися по самі вуха.

- Не значить, – спокійно відповів Еліас, – але я хочу отримати шанс, лише шанс. Погодишся мені його дати? – Він навіть припіднявся з ліжка.

- Хм…

- Ну ж бо, де твоє бажання пригод? Ти ж не побоялася скочити в прірву… невже злякаєшся зараз? – він мене дражнив, хотів задурити мені мозок, підштовхнути до бажаного йому результату.

Стрибок у прірву? Ха! Там все було розраховано… а от з тобою, Еліас… я не можу нічого розрахувати. Ти постійно мене не те що дивуєш… шокуєш.

- Місяць.

- Що місяць? – не зрозумів мене Еліас.

- Давай подорожувати разом місяць, якщо за цей час я не зміню своєї думки якнайшвидше і якнайдалі втекти від тебе, тоді буде видно.

- Доволі розмито…

Розмито? Буде тобі чітко.

- У тебе є місяць, щоб переконати мене, що твоя кандидатура варта уваги і місця мого кавалера. Не впораєшся – наші шляхи розійдуться, і ти нікому нічого не скажеш про мене.

- Кавалером? Згоден на нареченого, і тоді по руках.

- Наречений – це занадто, – місяця замало, щоб зрозуміти, чи людина підходить для шлюбу. Принаймні я була в цьому переконана.

- Я ж не сказав, що ми через місяць одружимося. Наречений – статус, якого легко позбутися… Погоджуйся, – і простягнув мені руку.

- Згода! – потиснула його руку і потрапила в полон його очей.

- Згоду треба закріпити, – якимось дивним тоном сказав він і подивився на мої губи.

Я й пискнути не встигла, як він потягнув мене за руку… і поцілував…

І чому він цілується так, що хочеться ще й ще… і ще зовсім трішки…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍