Наталія Савінова (SiN eVa) - Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa)

Одразу після обіду ми з молодшою сестрою Даміля Оразова пішли блукати кімнатами їхнього досить розкішного будинку, зазираючи в усі комори та господарсько-робочі зони. Дільнара мала по кілька історичних довідок на кожну кімнату і на кожний предмет, який прикрашав її. Вона була задоволена моєю компанією і як цуценя раділа від нашого блукання поверхами. 
За якусь годину ми встигли обійти усі кімнати й зупинились біля вхідних дверей, за якими була можливість для моєї втечі. Я дивилась у задумливе обличчя дівчинки, яка мала витончені риси та посміхалась. Мені необхідно було запевнити цю дитину в тому, що я лише хочу пройтись довкола будинку, щоб оцінити його зовнішній фасад і по можливості подихати свіжим зимовим повітрям. 
– Братик буде незадоволений тим, що ми підемо без супроводу. 
– Але ж ти і є мій супровід. – наполягаю на своєму, інколи прислухаючись до звуків, щоб не спалитись перед тітками. – Ми лише один разочок пройдемось довкола й одразу повернемось в дім! 
– Обіцяєш? 
– Угу! – киваю у відповідь, машинально схрестивши пальці на руках. Начебто дитяча прикмета, але з дітьми лише по дитячому. 
– Ну добре, пішли. – посміхнувшись, Дільнара відчинила двері й ми тихенько вийшли на вулицю. 
Погода була досить теплою і сонячною, як для першого зимового місяця, хоча вітер нагадував про її оманливість. Ми вийшли на ґанок і пройшовши по стежці до викладеної декоративним камінням алеї, попрямували нею на заднє подвір'я. Я примітила прочинену хвіртку у паркані, ту саму яку я могла споглядати з вікна кімнати. Обійшовши довкола будинку, відмічаючи акуратні й доглянуті дерева та кущі, а також дві альтанки, я подякувала Дільнарі за екскурсію і запитала чи не зможе вона бути такою милою і хорошою, щоб дати мені одну хвилину побути на самоті зі свіжим повітрям та сонцем. На що отримала стриману відповідь і боязкий погляд очей. 
– Ти можеш постояти біля дверей, а я буду стояти тут прямо біля сходинки. – посміхаюсь до неї й повертаюсь обличчям до паркану з непричиненою хвірткою. 
– Сестро!!! – закричала Дільнара, коли я схопилась з місця і щосили побігла до хвіртки, перетинаючи досить велику дистанцію подвір'я, яка могла вмістити на своїй території як мінімум шість габаритних позашляховиків. – Сестро, зупинись! 
– Що сталось? – заволала тітка Шахзода, вискочивши з дому. – Ах ти ж, курва матка! Стій, невдячна дівко! Стій, а то гірше буде! 
Чи буде гірше, чи ні, а я не збиралась зупинятись. Добігла до хвіртки й канула в неї, оминаючи металеве руків'я, яке могло з легкістю стати перешкодою, якби спрацював закон підлості. Та цього разу Доля була на моєму боці. Я встигла відбігти від хвіртки на кілька кроків, як змушено зупинилась, майже врізавшись в чоловіка, якого я не побачила одразу. Він з'явився з-за автівки, що стояла перед парканом, навпроти хвіртки та усім своїм виглядом показував своє незадоволення моєю поведінкою. 
На бородатому обличчі молодого чоловіка з'явилась хижа, майже деспотична, посмішка. Він тягне до мене свою руку, і я від страху чи розгубленості не втримуюсь на ногах і падаю на асфальтовану дорогу, забивши праву руку та сідниці. На очах навернулись сльози чи то від фізичного болю, чи то від розчарування у неспроможності самої себе вгадати з відповідним моментом для успішної втечі. 
Вже за мить мене одним різким рухом підіймають на ноги, ледве не вивихнувши мою і без того забиту руку. 
– Відпустіть мене! – закричала на того, хто допомагав надягати на мене браслети нареченої. – Мені боляче! 
Та Ілай не відповідав і не збирався відпускати. Він лише сильніше стис свої пальці та заніс вільну руку над своєю головою, готуючись якщо не до мого вбивства, то до нанесення важких тілесних. Його долоня все ще була велетенською і викликала в мені нову хвилю страху, яка засліплювала очі та притупляла звуки, концентруючись на відчуттях які вже за мить накрили мене з головою. 
Ляпас був настільки сильним, що я не змогла втриматись на ногах, підкосивши їх в колінах. Здавалось, що в голові розсипались деталі від чутливого механізму, або вибухнула бомба, винищивши все те, що повинно було відповідати за органи чуття. Дзвін у вухах був глухим, а приступ нудоти занадто яскравим, щоб зрозуміти що я втрачала свідомість. Присмак крові в ротовій порожнині та яскраві мерехтіння в очах в якусь мить згасли, забравши з собою больові відчуття та звільнивши мене від лячних думок. 
– Ілай, зупинись! – почулось десь далеко, перш ніж я втратила себе. 
Як довго я пробула у стані несвідомості не було зрозуміло. Я не пам'ятала як і хто опинився поряд зі мною, і як звільнив мене від монстра, який так безжально вибив з мене бойовий дух. Прокинулась я від стискального головного болю та нудотного відчуття, яке межувало зі спрагою та свербежем шкіри голови, правої руки й сідниць. 
– Їй потрібно щонайменше три дні пролежати в ліжку. – почувши басовитий голос чоловіка, я спромоглася повернути голову в сторону. За кілька кроків від ліжка стояло двоє чоловіків, одним з яких був Даміль, а другий був незнайомим мені. – Більше теплого пійла та легкої їжі. Жодних стресів і фізичного навантаження. Знеболювальні кожні шість годин, сольові розчини кожну годину. 
– Дякую, Айхан. – відказав Даміль, помітивши що я вже прийшла до тями. 
– Лікарю, – покликала незнайомця, приймаючи спробу підвести голову. Попри запаморочення та загострення болю, мені це майже вдалось зробити. Але Даміль опинившись поряд зі мною, не дозволив цьому статись, притиснувши мої плечі до ліжка. 
– Не роби собі гірше. – прохолодно відказав він, подивившись на приятеля, який тако ж підійшов до мого ліжка, зацікавлено очікуючи мого запитання. 
– Допоможіть мені! – благаю його, не зважаючи на важкість погляду Оразова та стискання його пальців моєї шкіри. – Мене утримують проти волі й фізично знущаються. 
– Лавіка! – нагримав Даміль. – Досить говорити дурниці. 
– Вас викрали як наречену. – спокійно відказав чоловік, оглянувши моє обличчя та придивившись до зіниць в очах. – У вас легкий струс мозку, тому не робіть собі гірше. Не накручуйте себе! Одужуйте! 
– Ви давали присягу Гіппократа! – продовжую схиляти його до допомоги, але марно. 
– Ні. Я не давав. 
– Ви ж лікар?! – дивуюсь його відповіді та розслабляюсь під тиском рук Даміля. 
– Так, я лікар. Але я ветеринарний лікар. – пояснює він і посміхається. – І я хороший друг вашого нареченого, панночко. Тому нічим не можу вам допомогти, окрім як нагадати про вчасне прийняття ліків, щоб зменшити головний біль, який явно мучить вас. – і перш ніж піти, додає. – Я навідаюсь за кілька днів, щоб переконатись, що з вами все гаразд. Одужуйте!
Даміль сидів на краєчку ліжка і кілька хвилин розглядав мене своїм цинічним поглядом, знищуючи в мені будь-яку надію на порятунок. Він допоміг мені випити сольовий розчин і проковтнути пігулку, яка мала знизити больові відчуття та запаморочення і знов усівся поряд. 
– Ти образила мою сестру. – врешті відказав Даміль. – Вона ніяк не може собі пробачити того, що з тобою сталося. Дільнара вважає, що ти ненавидиш її за щось, тому і використала для втечі. – я мовчала, проковтуючи кожне його слово. – Ілай міг вбити тебе, Лавіка. Він не досить добре вираховує свої сили, коли справа заходить за членів нашої родини. – від одного спомину про того монстра на моїх очах навернулись сльози. – Невже ти ніколи не припиниш спроби втекти? – запитав він, примруживши очі. 
– Ніколи. – ствердно відповідаю, намагаючись не дивитись на нього. 
– Ти не зможеш цього зробити. 
– Це ще не відомо. – шепочу губами, не маючи сили напружувати голосові зв'язки. 
– Чи можеш ти припинити так себе поводити, якщо я скажу що сповістив твого батька про твоє викрадення? – розширивши очі, я подивилась на нього недовірливо. – Я дзвонив йому і сказав, що ти жива та здорова. 
– І що він відповів? – запитую, розуміючи, що це не є правда, але почувши подальшу відповідь, починаю сумніватись в собі. 
– Він обіцяв знайти тебе, а потім і мене, щоб на твоїх очах придушити мразоту, яка осмілилась викрасти його доньку. 
– Він це зробить! – впізнаю свого батька і задоволено розтягую губи. – Він завжди дотримує обіцянок! 
– Як і я, Лавіка! – наголошує Даміль, дістаючи з-за спини той самий пістолет, яким він погрожував пристрелити моїх кузенів. – Я ніколи не порушую своїх обіцянок. – він поклав зброю на ліжко і схилив голову на бік. – Я ніколи й нікому тебе не віддам! – повільно відказує і бере мене за руку. 
– Якщо хтось з твоїх рідних спробує відняти тебе у мене, я обіцяю, що особисто випущу кулю в їхні голови. – Якщо хтось з них першим не прострелить твою. – тремтячими губами відказую і прибираю свою руку від нього. 
– Змирись з тим, що ти є моєю нареченою і станеш моєю дружиною. 
– А ти змирись з тим, що я ніколи з цим не змирюсь!