Наталія Савінова (SiN eVa) - Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa)

Розділ восьмий. Перший та не останній. 

Спустившись до просторої світлої їдальні, яка знаходилась поряд з холом, я зупинилась на одну мить і поглянула на прочинені двері, які так манили мене до втечі. Та знаючи, що у мене може не вистачити сил, та й мої викрадачі цього разу провокують мене, я зітхнула і повільно підійшла до видовженого столу, за яким вже сиділи кілька осіб, яких мені доводилось зустрічати. 
– Можеш зайняти будь-яке місце. – спокійно відказав Даміль, викликавши здивування на обличчі червоногубої тітки та дівчинки, яка зачарованим поглядом дивилась в мою сторону. – Якщо тобі буде так зручніше. 
– Синку, – втрутилась тітка Шахзода, нервово розтираючи намисто на шиї, яке було занадто яскравим і занадто зайвим для повсякденного вбрання. – вона повинна сидіти поряд з тобою, якщо вона твоя наречена. 
– Я втомився від цього. – не підіймаючи очей на свою тітку, Даміль зітхнув і подивився на молодшу сестру, яка сиділа зліва від нього, між ним та тіткою Шахзодою. Права сторона столу була незайнятою, та мала чотири вільних місця, два з яких були накриті та сервовані обіднім посудом. – Мені треба відбути у справах, тому я не хочу затримуватись через нові конфліктні ситуації. Якщо Лавіка бажає сісти поряд зі мною, це буде виключно її бажання. 
– Братику, – насупивши брови, Дільнара встала з-за столу і підбігла до мене, викликаючи в мені не найприємніші відчуття. – Нехай сестричка сяде зі мною, якщо ти не бажаєш, щоб вона сиділа з тобою! – прощебетала дівчина, вхопившись за мою руку і притиснувшись до неї обличчям. – Вона така гарна! 
– Дільнарочко, поводься пристойно! – нагримала тітка Шахзода, поманивши її вказівним пальцем. – Вона тобі не сестра. 
– Сестра! – заперечила дівчинка і благущим поглядом подивилась на мене, нагадавши мені мою кузину Аселю. А неприємні відчуття були пов'язані з тим, що я дійсно скучила за моєю кузиною та її братами, як і за своїми батьками та родичами. Відганяючи сумні думки, які могли з легкістю зруйнувати мої плани на підкріплення їжею, я посміхнулась до неї. 
– То де мені сісти? – запитала тихо, звертаючись до маленької принцеси, судячи з того як до неї відносяться та як турбуються про неї. 
– Ти повинна сісти поряд зі своїм нареченим. За традиціями наречена повинна сидіти по праву руку від нареченого. – пояснила дівчинка і повела мене до вільного місця поряд з Дамілем. – Ось тут! – вона швидко відвинула досить важкий стілець з м'якою оббивкою і посміхнулась. – Це твоє місце, Лавіка! 
– Дякую. – сухо відказала їй і сіла за стол. 
– Нехай попрацює, синку, – знов почала дорікати тітка Шахзода, зовсім не приховуючи своєї ненависті та огиди в голосі та погляді темних очей. – нехай піде допоможе Омані з обідом чи посуд вимиє, чи в хаті прибереться! Вона лише може спричиняти безлад. 
– Досить, тітко, – стримано відказав Даміль, наповнивши склянку червоним напоєм. Він поставив склянку біля нижньої тарілки, яка розташовувалась навпроти мене і запитав більш м'яко. – Якщо щось не подобається, просто скажи й моя тітка Омана все виправить. 
До їдальні з кухні вийшли троє жінок. Першою була та сама тітка Омана, яка відрізнялась від червоногубої тітки своєю добротою та зовнішньою приємністю. Слідом за нею йшли дві не зовсім молоді жіночки у хустинках та сірих сукнях, і я могла припустити, що ці жінки виконують роль прислуги. 
Перед кожним з нас поставили тарілки з гарячим супом, а в центральну частину між усіма нами кошик з запашним хлібом та коржиками. Зелень та нарізані овочі, з сирними та ковбасними закусками вже стояли на столі, як і глечики з водою та соками. Відпустивши жінок на кухню, тітка Омана зайняла місце поряд зі мною і посміхаючись, поцікавилась, чи все мене влаштовує: 
– Дитино, тобі все подобається? Чи є щось, що ти не споживаєш? Не бійся сказати про це, я все одразу виправлю! 
– Дякую. Мене все влаштовує. – відказую їй і ледь стримуюсь, щоб не вихопити шматок хліба і не почати їсти суп, аромат якого сильніше скрутив мій шлунок, нагадуючи про голод. 
– Якщо щось не подобається – хай сама собі готує! – знов прокоментувала тітка Шахзода й отримала у відповідь докірливий погляд Даміля, який був багатомовним ніж слова. 
– Не слухай мою сестру, – торкнувшись моєї спини своєю теплою рукою, тітка Омана лагідно посміхнулась. – Кухня це моя втіха, тому я з задоволенням готую. Тому не турбуйся і говори якщо бажаєш особливої страви. 
– Вибачте за те що сталось в кімнаті. – повертаю до тітки Омани голову і звертаюсь тихо, але все ж таки досить чутно для усіх. – Я не мала наміру образити вас. 
– Ой, дитино! – на очах жінки виступили сльози й вона поклала обидві долоні на моє плече. – Все добре! Не проси вибачення! 
Я не очікувала підвищити свій рівень довіри в очах Даміля чи його червоногубої тітки, як і не мала наміру заробити бонусів в зачарованості мною його маленької сестри. Мені дійсно було прикро за те, що я з такою неповагою поставилась до праці жінок, які можливо вкладали душу у страви, а ще згадуючи розлитий суп та розчавлені фрукти, було важко не думати про людей у яких ніколи не буде можливості скуштувати такої їжі. 
Мої батьки виховували мене в любові та піклуванні про довколишнє середовище, а головне привчали бути розважливою у своїх бажаннях стосовно їжі. Ми ніколи не викидали їжу, ніколи не купували продукти чи речі, в яких не мали потреби, а головне, все те, що ми не використовували та не з'їдали – завжди віддавали тим, кому було потрібніше чи то людям, чи то тваринам. 
Перші десять хвилин я провела в цілковитій безмовності, насолоджуючись легким та ситним смаком курячого бульйону. Відчувши деяку ситість, мені довелось зробити паузу, щоб не викликати у шлунка зворотну реакцію. Я взяла шматок хліба і почала відламувати від нього маленькі шматочки, розсмоктуючи їх в роті. 
– Тобі подобається у нас вдома, сестро? – запитала Дільнара, зупинившись на половині з'їденого бульйону. 
– Не називай її сестрою. – прошипіла тітка Шахзода. – і їж мовчки! 
– Я ще не встигла ознайомитись з будинком. – відповідаю на питання, відчуваючи на собі важкий погляд Даміля. – Я бачила лише кілька кімнат. 
– Давай я тобі усе покажу! – не припиняючи радіти, кавові очі дівчинки спалахнули сяйвом. 
– Якщо мені дозволять. – зітхаю і краєчком ока дивлюсь на Даміля. Він вже закінчив свій обід і чекав на усіх інших, не забуваючи розглядати мене своїми сапфіровими очима, які раз по раз викликали в мені лякливі відчуття слабкості. 
– Тобі дозволено ходити по будинку, Лавіка. – важко зітхнувши, Даміль прокоментував мою догану, озвучивши деякі правила мого перебування в його домі. – Не дозволено лише виходити за межі дому без нагляду. Не дозволено знаходитись на кухні чи закриватись в ванній кімнаті у мою відсутність. Ти вільна користуватись усім в домі, якщо не будеш намагатись втекти. 
– Братику, сестра не буде втікати! – заперечила Дільнара, махаючи долонями перед собою. – Чого б це їй втікати? Вона ж твоя наречена. 
– Я сподіваюсь на це. – тихо відказав Даміль, посміхаючись до сестри. – Можеш провести їй екскурсію по будинку. 
– Обов'язково! – зраділа дівчинка і розпливлася у посмішці, яка осяювала її худорляве обличчя. 
– То чим ти займаєшся? – граючись шматком хліба у руках, я подивилась на Даміля, який щиро дивуючись, дивився на мене у відповідь, ніби роздумуючи над тим, чи потрібно відповідати на моє питання. 
– У братика є бізнес! – не витримала Дільнара і відповіла за брата. – Він утримує всю родину! 
– Дільнарочко, поводься пристойно! – нагадала тітка Омана. 
– Я володію заправками у нашому місті та маю кілька автомайстерень. – стримано відказав Даміль. 
– То ти є власником. – зітхаю і відломивши шматочок скоринки, поклала його до рота. 
– Мій братик є власником всього. – загиготіла молодша сестра диявола й отримала за це під потиличник від червоногубої тітки. – Ай! 
– Помовч трохи! 
– Добре. – насупившись, Дільнара відвернулась від тітки й з-під лоба подивилась на брата, який ніяк не відреагував на це. 
– Ти забезпечуєш своїх тіток і сестру? – намагаюсь запитувати невимушено, хоча хочу кричати від безсилля. Я розумію, що нічого не зможу зробити допоки не дізнаюсь більшого про справи Оразових, та й в присутності Даміля не маю шансів на втечу. 
– Так, Лавіка. Я забезпечую родину. – він встав з місця і підійшовши до Дільнари, притримуючи її за худорляві плечі, поцілував у маківку голови. Потім нахилився до червоногубої тітки, поцілувавши її щоку й обійшовши стіл, так само поцілував другу свою тітку. – Я повернусь за дві-три години. Треба завершити деякі справи. 
– Братикууу! – заверещала Дільнара, вхопивши Даміля за руку, коли той проходив біля неї до виходу. – Ти дещо забув зробити! 
– Що саме? – поцікавився він, не розуміючи чим викликана така бурхлива реакція його сестри. 
– Забув поцілувати свою наречену! – почувши це, я випустила кусень хлібної половинки й розширивши очі подивилась на не менш здивоване обличчя Даміля. Він все ще обдумував слова Дільнари, не відводячи від неї погляду, в той час, як його тітки переглядались між собою, надсилаючи одна одній безмовні сигнали. – Якщо вона дійсно важлива для тебе, то ти повинен благословити її своїм поцілунком! 
– Не треба. – хмикнула я, і почервонівши як стиглий помідор на плантації, завмерла.
Даміль вже наближався до мене, вирішивши довести собі та молодшій сестрі, що вона має рацію. Та про мої почуття та бажання ніхто зовсім не турбувався. І щоб бути відвертою з самою собою, я не була проти поцілунку, можливо десь у глибині душі я бажала цього, адже все ще вважала Даміля вродливим молодиком з харизматичним вайбом хижака. Він нагадував мені одночасно і графа Дракулу і графа Монте-Крісто у їхній безпринциповій позиції та прагненні отримати те, що вони заслуговують. 
Та все ж, факт залишався фактом. Я була викраденою нареченою і була змушена перебувати у будинку ворога родини Касимових, які були моїми родичами, а це значить, що я була на їхньому боці правди. 
– Сподіваюсь, що ти не повториш того, що ти зробила у коридорі медичного вишу. – прошепотів Даміль, опустившись обличчям до моєї полум'яної щоки. 
– Сподівайся. – відказую йому і прикриваю очі, коли його губи торкаються моєї скроні, викликаючи незадоволений стогін Дільнари. 
– Ні! Не так! Братику, ну чого? Ти повинен поцілувати свою наречену пристрасно і в губи! – підійнявшись зі свого місця, дівчинка майже втративши терпіння, шмигнула носом. – Цілуй сестру як свою наречену! – вимагала вона, викликаючи гнівну гримасу на обличчі тітки Шахзоди, яка не була готова до такого бунтарства її небоги. 
Повернувшись обличчям до Даміля, я зустрілась поглядом з його чорними очима, які цього разу замість прохолоди та цинічного володарювання показали мені іншу сторону його душі. Його очі були сповнені безмежного тепла та невимовної вдячності за те, що я все ще мовчала і витримувала глузливе прагнення Долі, скорити мене волі та бажанням родини Оразових. 
Він торкнувся мого підборіддя, ковзнувши пальцями по вилиці в напрямку вуха, таким рухом викликаючи всередині мене оскаженіння метеликів чи то тарганів, які відповідають за почуття до протилежної статі. Затримавшись на межі де вилиця переходить у шию, притримуючи таким чином мою голову, Даміль накрив мої губи своїм поцілунком. Я не пручалась і не збиралась чинити опору на очах у його маленької сестри, адже на відміну від нього я знала, що одним неправильним виразом можу спаплюжити рожевий світогляд дитини, яка як і я була втягнута у війну родин, не тямлячи в причинах та методах ворожнечі. 
Поцілунок був досить коротким, м'яким та все ж впевнено-власним. Відірвавшись від губ, Даміль все ще утримувався ними досить близько до моїх, викликаючи в мені бажання продовжити поцілунок. Щось дивне коїлось зі мною, коли він знаходився поряд, щось зрадницьке заповзало в моє серце, змушуючи його калататись у ритмі галопу. Прислухаюсь до свого дихання, яке стало заважким і занадто очевидним для інших. 
– Я повернусь за кілька годин і сподіваюсь, ти все ще будеш в цьому домі. – видихнув він в мої губи та посміхнувшись до задоволеної сестри, спішно покинув їдальню. 
– Навіть не сподівайся. – видихнула я, вже вигадавши новий план втечі, в якому особливу роль зіграє Дільнара та її дитяча наївність.