Стівен Кінг - Інститут

5

Друга половина іспиту була такою ж легкою, як і перша, і Люк вирішив, що з есе він теж непогано впорався. Принаймні не розтікався мислію по древу. Уже виходячи зі школи, він знову побачив ту руду гарнюню. Вона сиділа на лавці самотою і плакала. Люк загадався, чи сильно накосячила вона в тесті, і якщо так — то наскільки все погано: не потрапить в обраний універ чи взагалі в жоден. Він загадався, як воно — мати такий мозок, що не знає відповідей на всі питання. Загадався, чи не варто йому підійти до дівчини і спробувати її втішити. Загадався, чи сприйме вона таку спробу від хлопця, що, по суті, був іще малолітньою козюлькою. Певно, скаже йому прикинутися віником і вимітатися. А ще Люк зачудувався з того, як посунувся смітник, — воно було якось моторошно. Тут йому спало на думку (наче одкровення сяйнуло), що все життя — це, по факту, один великий академічний тест, тільки замість чотирьох чи п’яти варіантів відповіді тобі дають кількадесят. Включно з лайном на кшталт «рано чи пізно» або «може, так, може, ні».

Мама махала йому рукою. Люк махнув у відповідь і побіг до автівки. Коли він усівся і пристебнувся, Айлін спитала, як він, на його ж думку, впорався.

— На відмінно, — відповів Люк.

Він променисто усміхнувся до мами, але з голови йому ніяк не йшла та руда дівчина. Погано, що вона плакала, однак якимось чином гірше було те, як вона похнюпилася, коли він зазначив її помилку, — мов квіточка зів’яла.

Він наказав собі не думати про це, та, ясна річ, не зміг. «Спробуйте не думати про полярного ведмедя, — сказав якось Федір Достоєвський, — і побачите: ця клята тварина щосекунди спливатиме в голові».

— Мамо?

— Що?

— Як гадаєш, пам’ять — це дар чи прокляття?

Айлін навіть не замислилась над відповіддю. Бог знає, що вона сама пам’ятала.

— І те, і друге, любий.

6

Якось у червні, о другій ночі, поки Тім Джеймісон патрулював собі головну вулицю Дюпрея, на алею Диколіса, що в передмісті на півночі Міннеаполіса, завернув чорний універсал. Диколіс — дивна назва для вулиці, тож Люк і його друг Рольф перейменували її на алею Диколиза — почасти тому, що так назва стала ще дивнішою, а почасти тому, що їм обом уже кортіло лизатися з дівчатами, причому дико.

В універсалі сиділи чоловік і дві жінки. Його звали Денні, їх — Мішель і Робін. Денні був за кермом. Десь посереди­ні цієї звивистої тихої вулички він погасив фари, беззвучно підкотив до узбіччя і заглушив двигун.

— А ви певні, що цей — не ТП? Бо фольгову шапочку я з собою не брав.

— Ха-ха, — без жодної інтонації вимовила Робін; вона сиділа позаду.

— Звичайний ТК, — відповіла Мішель. — Нема причин накладати в штанці. Давайте вже до справи братися.

Денні відчинив бардачок між двома передніми сидіннями і дістав звідти мобільник, що скидався на біженця з дев’яностих: масивний прямокутний корпус і коротка товстенька антена. Денні передав телефон Мішель. Поки жінка натискала кнопки, він відчинив у бардачку фальшиве дно і дістав рукавички з тонкого латексу, два «ґлоки-37» і аерозольний балончик, який, якщо вірити етикетці, містив освіжувач повітря «Ґлейд». Один із пістолетів він передав на заднє сидіння Робін, другий лишив собі, а аерозольний балончик віддав Мішель.

— За роботу, велика трійце, за роботу, — з протягом примовляв Денні, натягаючи рукавички. — Рубін, Рубін, суперзагін.

— Не вимахуйся, не школяр уже, — сказала Мішель, а тоді заговорила в телефон, який притискала до вуха плечем, щоб і собі рукавички натягнути: — Саймондс, прийом.

— Прийом, — відповів Саймондс.

— Це Рубінові. Ми на місці. Вирубай систему.

Вона чекала, прислухаючись до Джеррі Саймондса на іншому кінці дроту. У будинку Еллісів, де спали Люк і його батьки, згасли встановлені в передпокої й на кухні панелі сигналізації «ДеВолт». Мішель отримала відмах і підняла великі пальці, передаючи сигнал колегам.

— Окей. Усе готово.

Робін перекинула через плече екстрену валізку, яка скидалася на звичайну жіночу сумочку середнього розміру. Поки вони вибиралися з універсала з номерами дорожнього патруля штату Міннесота, у салоні не засвітилося. Група тісним рядком промайнула між оселею Еллісів і сусіднім будинком Дестінів (де спав Рольф і, певно, бачив уві сні дикі лизання) і зайшла на кухню з Робін на чолі, бо в неї були ключі.

Вони зупинилися біля плити. З екстреної валізки Робін дістала два компактні глушники і три пари легких спец­окулярів на еластичних лямках. Від окулярів вони стали схожі на комах, зате на темній кухні було видно як удень. Денні й Робін прикрутили глушники. Мішель повела загін через вітальню до передпокою, потім на сходи.

Вони повільно, проте досить упевнено пересувалися коридором на другому поверсі. Кроки заглушала килимова доріжка. Денні й Робін зупинилися перед першими зачиненими дверима. Мішель пройшла до других. Вона озирнулася на колег, засунула під пахву аерозольний балончик і підняла обидві руки з розчепіреними пальцями: «Дайте мені десять секунд». Робін кивнула і вистромила вгору великі пальці.

Мішель відчинила двері і зайшла до спальні Люка. Завіси на дверях тихо рипнули. Силует у ліжку (з-під ковд­ри стирчала тільки копичка волосся) трохи поворушився, потім знов завмер. О другій ночі цей малий мав би спати мертвим сном, перебувати в його найглибшій фазі, але де там. Може, малі генії сплять не так, як звичайні діти, хтозна. Може, хтось і знає, тільки не Мішель Робертсон. На стіні висіли два плакати, їх можна було чітко роздивитися крізь окуляри денного бачення. На одному скейтбордист застиг у стрибку: коліна зігнуті, руки випростані, зап’ястки зведені над головою. На другому — «Рамонз», панк-група, яку Мішель слухала ще в середній школі. Вона подумала, що всі учасники гурту вже померли, подалися до великого небесного пляжу Рокевей.

Жінка рушила вглиб кімнати, подумки справляючи відлік: чотири… п’ять…

На рахунок шість вона стукнулася стегном об письмовий стіл. На ньому стояв якийсь приз, він перекинувся. Стук був негучним, але малий перекотився на спину і розплющив очі.

— Мамо?

— Еге ж, — відповіла Мішель. — Як тільки схочеш.

Вона помітила, як в очі хлопця закрадається тривога, як він розтулив рота, щоб іще щось сказати. Мішель затамувала подих і розпорскала аерозоль у двох дюймах від обличчя хлопчика. Той моментально знепритомнів. Як завжди. І коли діти прокидалися за шість чи вісім годин по тому, то жодного похмілля не відчували. Хімія полегшує нам життя — так думала Мішель, рахуючи далі: сім… вісім… дев’ять.

На рахунок десять Денні й Робін увійшли в кімнату Герба та Айлін. І одразу побачили: є проблема. Жінки в ліжку не було. Двері у ванну кімнату стояли прочинені, по підлозі стелилася трапеція світла. Надто яскраве як для спецокулярів. Денні й Робін зняли їх і випустили з рук. Підлога тут була з лакованого паркету, і в тихій кімнаті ясно пролунав подвійний стукіт.

— Гербе? — почувся тихий голос із ванної. — Ти що, склянку з водою перекинув?

Робін наблизилась до ліжка, дістала «ґлок», що висів у неї за спиною, на поясі слаксів. Денні рушив до дверей у ванну кімнату, навіть не намагаючись стишити