Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

погана (не ображайтеся, хай пробачать мені гості!). Та коли йдеться про істот людиноподібних, тут двох думок бути не може!

— Щоправда, мені зустрічалися досить пристойні гноми, — пригадала Бобриха.

— Мені теж, — не став сперечатися Бобер. — Але таких можна на кігтях перелічити. До того ж вони найменш схожі на людей. Отож моя вам порада: як зустрінеться вам хтось такий, хто ще не зовсім людина, або навпаки — зовсім уже не людина, або навіть такий, хто начебто і людина, а як придивишся — аж ніяка тобі не людина, тримайтеся від них якомога далі. Недарма Чаклунка вже давно нишпорить по всій Нарнії, марно вистежуючи людей: бо дуже нелегка та справа. Чатує вона на вас уже не перший рік. А якщо, бережи вас Аслан, вона довідається про те, що вас тут четверо, — то я за ваші життя не дам і гнилички.

— Чому це? — здивувався Пітер.

— А тому, що відоме їй і таке пророцтво, — заходився пояснювати Бобер. — У гирлі великої ріки на березі моря стоїть старовинний замок Кейр-Паравель, і якщо все піде так, як призначено, то бути йому стольним градом Нарнії. А в тому замку в тронній залі стоять чотири трони. Так ось, коли, за переказами, на ці чотири трони сядуть двоє синів Адама і дві доньки Єви, то настане кінець пануванню Білої Чаклунки, і не тільки її пануванню, а і їй самій. Ось чому ми йшли сюди крадькома, з усіма пересторогами. Звісна річ — якщо вона пронюхає про вас, ніхто за ваші голови не дасть і риб’ячого хвоста!

Діти захопилися бесідою з бобрами й не помічали нічого, що діється навкруги. Аж раптом, коли Бобер замовк і на хвилинку настала тиша, пролунав дзвінкий голосок Люсі:

— Заждіть-но, а де ж Едмунд?!

Спочатку всі перезирнулися, а потім, перебиваючи одне одного, запитували: «Хто бачив його останнім? Коли саме він зник? Може, він лише вийшов надвір подивитися як там і що?» — і хтось навіть вибіг з хатинки покликати його додому. А зовні здійнялася хуртовина, та така, що зелена крига на ставку вже вкрилася пишною білою ковдрою. Із порога бобрової хатки не видно було нічого. У білому завої потонули навіть береги. Провалюючись по коліна в замети, що навіяла хуртовина, діти кинулись на пошуки зниклого Едмунда. Вони гейкали його до хрипоти, та сніг притлумляв голоси, і навіть відлуння не долітало у відповідь.

— Жах, та й годі! — видихнула Сьюзан, коли у відчаї вони повернулися до хатинки ні з чим. — Навіщо ми взагалі сюди прийшли?

— Що ж нам тепер робити? — розвів руками Пітер.

— Що робити? — обізвався Бобер, натягуючи зимові чоботи. — А робити нічого — треба забиратися звідси і негайно.

— Може, варто було б розділитися на чотири пошукові партії? — запропонував Пітер. — І піти на всі чотири вітри? Хто знайде його, нехай мчить додому, а потім — мерщій за іншими.

— Невже ви хочете шукати його і надалі, сину Адама?! — здивувався Бобер. — Але навіщо?

— Як це «навіщо»? Аби знайти Едмунда!

— Його шукати — лиха не минути! — відповів Бобер.

— Що ви таке говорите?! — обурилася Сьюзан. — Хоч він і заблукав, та зайти далеко аж ніяк не міг. І ми будь-що повинні знайти його!.. А ви кажете — «навіщо»…

— Навіщо шукати того, хто полишив вас із власної волі, — суворо відповів Бобер, — коли і без нього відомо, куди він побіг.

Усі ошелешено уп’ялися очима в Бобра, та він не знітився.

— Як можна не зрозуміти того, що ясно-яснісінько. Він побіг до неї, до Білої Відьми, а нас усіх зрадив.

— Не може того бути! — зойкнула Сьюзан. — Не міг він! Не міг і крапка!

— Ой, чи то так? І ви готові за те ручатися? — похитав головою Бобер, обводячи важким поглядом дітлахів, і від того погляду слова, що вже готові були зірватися з язика, так і застигли на вустах, бо раптом усі збагнули, що Бобер каже правду і тільки тим можна пояснити загадкове зникнення Едмунда.

— А чи знає він дорогу? — вже без вагань спитав Пітер.

— А чи доводилось йому вже бувати в наших краях? — у свою чергу спитав Бобер. — Я маю на увазі — самому?

— Так і було, — скрушно зітхнула Люсі.

— А чи розповідав він про те, що з ним тут трапилось? Чи не зустрічався він часом з ким-небудь?

— Ані пари з вуст…

— Тоді ви ще згадаєте мої слова. Мовчання його красномовніше за будь-які слова і означає лише одне: він зустрічався з Білою Чаклункою і перекинувся на її бік, тому, куди йти, він знає чудово. Не хочу вас образити — як-ніяк, він вам брат, — але тільки-но я його побачив, як одразу ж сказав собі: «Тут пахне зрадою». У нього був саме такий вигляд, вигляд того, хто водився з Білою Відьмою та досхочу наївся її чаклунського зілля. Хто прожив у Нарнії довге життя, той одразу зрозуміє, чому в декого «бігають оченята».

— Хай там як, а йти за ним доведеться, — сказав на це Пітер придушеним голосом. Здається, від холоду та хвилювань він не тільки охрип, а й осип. — Врешті-решт, він наш брат. І хоч він великий пройдисвіт, але все ж таки ще мале дитя.

— Невже ви збираєтесь до Чаклунки? — сплеснула лапками Бобриха. — Отямтеся: у її лігві ви одразу ж потрапите до неї в пазурі. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише тримаючись від неї якнайдалі!

— Як це? — не зрозуміла Люсі.

— Вона тільки й мріє про те, аби всі четверо потрапили до неї в руки, бо ніяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони в замку Кейр-Паравель. Тож ви і пискнути не встигнете, як вона перетворить усіх вас на нові статуї для своєї… гм-м… скульптурної галереї. Доки ваш брат у неї — один він їй не потрібен, хіба що як ота принада для інших.

— Невже ніхто нам не допоможе? — у відчаї скрикнула Люсі.

— Тільки Аслан, — відповів Бобер. — Тепер уже остаточно зрозуміло: перш за все ми повинні зустріти Аслана. Він — єдина наша надія!

— А поки що, любі мої, — втрутилася в розмову Бобриха, — спробуймо згадати, коли саме втік ваш нерозумний брат. І що саме він встиг почути. Адже нашіптувати він побіг не до когось там, а до самої Білої Чаклунки. Отож: чи був він присутнім, коли йшлося про Аслана? Якщо ні, то їй хоча б не відомо, що Аслан уже в Нарнії, і