Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Дощ на зламі липня та серпня був і свіжим, і теплим. Я постояла кілька хвилин на кам’яному виступі перед аркою печерного храму, придивляючись до скісних струменів і сонячних променів, які їх прошивали, а тоді провела долонями по обличчю, ніби вмиваючись, і виявила, що волога була слизькою, схожою на олію.

Ти дивився на мене зацікавлено, притулившись плечем до скелі. Крізь камінь в наші тіла переходило розмірене гепання, могутні поштовхи ворожої сили. Навіть під дощем продовжували робити дорогу.

Священник помахав нам ізнизу, щось гукаючи. Його слова плутались і тріпотіли, приглушені, між натягнутих силець дощу. Мелодійно бриніли ключі в його руці. Він зробив дашок із долоні і дивився, як ми спускаємось. Під його поглядом дотик твоєї мокрої руки, поданої для підтримки, здавався іще відчутнішим. Ми зупинилися навпроти входу до церкви, якраз під масивним виступом скелі, що нависала над лужком. Ти назвав священникові моє ім’я так, ніби вже роками воно тільки й очікувало своєї миті на твоєму язику. — Романа, — повторив священник, пильно на мене поглянувши, і впустив нас до бабинця, відчинивши дерев’яні двері.

Святий Онуфрій стояв на столі при масивному вході до нави під дерев’яним розп’яттям, що було увите вишитим рушником і оздоблене трикутником, з якого зацікавлено глипало чиєсь пильне блакитне око. Скульптура була на метр заввишки. Мені здалося, що святий дещо лукаво схилив голову на праве плече й видихав гарячий усміх у бороду. Сумна і зворушлива лев’яча морда з навислими повіками й понурими губами ховалась у тіні. Деякі складки каменю були разюче-білими, ще не повністю відчищеними від вапна, деякі — темніли вохристою, жовтавою і зеленавою сіризною. У ній не було нічого особливого, в цій скульптурі.

Приходили люди. Чоловіки у надто тісних чи, навпаки, завеликих піджаках, одягнутих на светри. Жінки в чорних і бордових хустках, надто туго зав’язані кінці яких врізались їм у підборіддя. Від їхнього одягу пахло курми, молоком, прогірклим салом, літньою кухнею. На засмаглих і передчасно постарілих зморшкуватих обличчях світились ясні дитячі очі. Вони переминалися з ноги на ногу, згуртувавшись перед входом до бабинця. Не заходили, щоб не нести на своїх ґумаках болото до храму. Дивилися на нас з неприхованою цікавістю, як на щось чудернацьке. На щось незрозуміле, що, зрештою, розуміти не так уже й хочеться.

Отець Штунда підійшов до них і тихим голосом розповів про Богдана. Вони позиркували з-за священникових плечей, зважуючи інформацію. Жінки кивали головами, бабці жували беззубими ротами: аякже, аякже, Криводякову Уляну пам’ятаємо, файна була жінка, багато робила. — А хто та молода пані? — запитав якийсь дідок, показуючи на мене. — Романа, — відповів священник. — Романа, — повторило одразу кілька голосів. — То його жінка? — запитала згорблена бабуся з костуром у тремтячій руці. — Так, його жінка, — відповів священник. Я відчула себе так, ніби нам із тобою тієї миті дали шлюб.

Коли закінчився дощ, нас пригостили їжею у подвір’ї церкви. Люди стояли трохи осторонь, так і не зводячи з нас поглядів. Ти почувався розгубленим, непевним себе: відчував, що від тебе чогось очікують, покладають надії — а сам не мав уявлення, чим можеш допомогти. Чому саме ти? Ти шкодував, що піддався і приїхав сюди, що вляпався в цю історію. Тепер вони були певні, що ти маєш план, що ти точно знаєш, що слід робити, щоб захистити їх, відвоювати Онуфрія. А ти ховав від них свою безпомічність. Сам від себе намагався її заховати.

Час від часу ти наближався до людей, намагався завести з ними розмову, про щось запитував. Вони усміхались тобі у відповідь і відповідали односкладно. Бесіда не зав’язувалася. Ти не витримував тиші й поглядів, знову повертався до мене, сідав поруч. Я жувала білий, спечений щойно вранці хліб і мружилась від сонця. — Мені вже час, — промовила якоїсь миті ледь чутно, не дивлячись на тебе. — Я вже поїду звідси.

Тут же збагнула, що ти різко підняв на мене переляканий погляд. Ця мить збіглася з особливо відчутним поштовхом землі: вона задрижала під нашими ногами. Ти схопив мене за руку. — Послухай, залишся, будь ласка, — попросив ти. — Я тебе дуже прошу: залишся.

І я, звичайно ж, залишилась.

Взяти нас до себе на ночівлю зголосилася котрась із бабусь. Їх вдавалося розрізняти хіба за кольорами хусток: хустка цієї була пурпуровою. Вона повела нас берегом ріки, найбільш болотистою смугою понад течією. Від наших кроків у стрімку воду падали шматки жирного чорнозему, пронизаного тонкими коренями рослин. Її звали Марія, і вона весело сміялась, грузнучи ґумаками в болоті. Аж дивно було, звідки в цієї древньої жінки стільки сили: вона видирала свої ноги з лещат землі, порскаючи хихотінням, витираючи рукавами сльози, що невпинно цідилися з її лискучих швидких очей. Вона була зовсім як маленька дівчинка з понищеним часом лицем. Ти злився, що доводилось без потреби долати настільки ускладнений шлях, хоча ж можна було йти до села іншою, значно кращою дорогою. На ній траплялися ще фрагменти давнього асфальту, що стриміли серед каміння й щебеню розрізненими острівцями. Але всю дорогу, крок за кроком, ти тримав мене за руку, щоб я могла спертися на тебе, витягуючи ноги з багна.

Марія швидко йшла попереду, змішуючись із сутінками. Вела нас поміж штахетами парканів, кущами, стежками серед городів, повз собачі буди, де пси розривались від гавкоту, зворохоблені присутністю чужинців, і обдавали наші литки краплинами слини й гарячою вологою роззявлених пащ за міліметр до укусу. Вона провадила нас повз курники, бляшані кіоски, де ніхто не купує хліб, сірники і солодку шипучку в пластикових пляшках, повз лужки, порослі кульбабами (то жовтий, то сивий, у шаховому порядку), повз лужки, порослі білою і рожевою конюшиною (в довільній послідовності), повз лужки, порослі вищипаною гусьми травою, повз лужки, встелені зашкарублими і знову розмоченими коров’ячими пляцками. Наповнені дощівкою бочки й баюри надималися бульбашками.

Марія завела нас на подвір’я, коли западали сутінки. Відштовхнула чорного пса з прим’ятими вухами, який, гримаючи ланцюгом, метнувся нам назустріч, рвучко відчинила перед нами двері літньої кухні, аж загойдався на вікні білий тюль. У наші обличчя пахнуло чужими запахами: льохом, коренеплодами, зіпрілим деревом і тканиною, просяклою молочною сироваткою.

Вона показала нам на вузьке ліжко під вікном, біля газового балона і заляпаних вапном ночов. Світла в приміщенні не було. Дощ ущух, вітер розігнав хмари, і зорі з місяцем давали рівно стільки світла, скільки було тобі потрібно, щоби не передумати.

Ти сів на ліжко, застелене чомусь килимом, і пружини матраца прогнулись до самої долівки. Марія розреготалась, аж