Софія Юріївна Андрухович - Амадока

веденні господарства чи навіть справ своїх чоловіків. Хто його зна: а раптом вона надихала на творчість, наповнювала вірою в себе, підказувала ідеї? Може, вміла конструктивно критикувати, вказувала на сильні та слабкі сторони? Вела переговори з замовниками, торгувалася за винагороду, шукала пропозиції? Купувала чоловікові інструменти, підбирала породи каменю й дерева, дбала про спокій творця?

В Єлизаветі навіть могли поєднуватись усі перераховані риси, що, безсумнівно, пояснює живу чергу з чоловіків, яка вилаштовувалась до неї в очікуванні на момент, коли жінка вкотре стане вдовою. (Чим не ще одна версія причини Пінзелевої смерти?)

Якщо ж повернутись до його життя, а точніше — до втечі або пошуків, до Пінзелевого неспокою, то, судячи з його останньої роботи — зі святого Онуфрія з церковної брами в Рукораку, умиротворення скульпторові навряд чи вдалось віднайти. Хоча, можливо, саме той, хто пізнав справжній спокій, здатен зобразити найбільшу бурю. Згідно з природою творчости катований переживаннями майстер переливав їх у свої роботи, встановлюючи таким чином рівновагу в собі самому й у світі.

Хай там як, святий Онуфрій танцює свій останній передсмертний танець, просячи про обійми Господа. Після багатьох десятиліть самозречення, проведених у пустелі, вихудле тіло святого аж бринить від струму: що було гріхами й земною жагою, перетворилось на жагу віри і нестримне бажання стати нарешті нічим і всім. У бажанні віддати душу Богові — себто в бажанні померти — більше життя, ніж у бажанні жити. Тому і спокою в цьому неспокої більше, ніж навіть у зламаному фіґовому дереві поруч.

Остання передсмертна скульптура Пінзеля — остання передсмертна молитва святого Онуфрія. Мить перед смертю, яка триває вже кілька століть.

Отець Штунда ридав серед ночі у твоєму смартфоні. Ти майже не бачив його очей, тому що з них текли потоки вологи, густі струмки сліз заливали обличчя. Він ридав некрасиво, невтішно, самозабутньо. Ридав так, як можуть ридати хіба що малі діти, для яких усе існування вмить стискається в горе втрати або жагу бажання. Ридав, як людина ридає над мертвим тілом когось найближчого. Він стільки разів спостерігав за цим під час відспівування, але й не здогадувався, що сам на таке здатний.

Вони хочуть забрати його, — ревів він, і ти через раз розбирав його слова. — Вони збираються забрати святого Онуфрія до Лувру. Вони готують виставку робіт Пінзеля, хочуть показати його світові.

Ти не розумів, у чому проблема. — Прекрасно. Це чудова новина. У чому ж річ? Чому ви плачете, отче?

Священник боявся, що вони заберуть святого Онуфрія назавжди. Що він більше ніколи не повернеться до Рукорака. Що його не повернуть парафії. Йому відомі десятки, ні — сотні, та ні — тисячі історій про зниклі чудотворні ікони, стародруки Євангелій із коштовними палітурками, дикирії й трикирії, евхаристичні предмети, дароносиці й вінчальні чаші, про безповоротно втрачені золоті й срібні лампади, мощевики з мощами святих, панікадила й приладдя для соборування, інкрустовані коштовними каменями. Найвитонченіші й найпрекрасніші речі, витвори давніх майстрів, поцілованих Господом у скроню, що датуються найдавнішими століттями, мироточать, зцілюють хворих, збідованих, піднімають нерухомих, дають зір сліпим, слух — глухим, а любов — покинутим, повертають надію і вселяють благочестя в людські серця — назавжди втрачені й загублені, безслідно зниклі. Та ще ж слід мати на увазі, що про ці зникнення ми переважно навіть не підозрюємо. Зниклі реліквії і святі предмети не завжди супроводжуються збройним нападом, зламаними замками, розбитими вікнами і бездиханними тілами церковних сторожів у калюжах застиглої крови. Тут усе здебільшого не так, як зі, скажімо, Монреальською Іверською іконою, яка безперервно мироточила п’ятнадцять років, розповсюджуючи п’янкі аромати ладану, трояндових пелюсток, фіялок, калганового кореня, мускату, лимона й гвоздики, аж доки не зникла, а її зберігача, Йосипа Муньоса, знайшли мертвим.

Святі речі зазвичай зникають, і про це ніколи й нікому не стає відомо. Їх підміняють дешевими, незграбно зробленими копіями, пласкими й недолугими предметами, що пахнуть не миром, а пластиком і свіжими акриловими фарбами. Хто їх відрізнить, хіба люди володіють потрібним знанням, хіба вони достатньо уважні, хіба їм не байдуже?

Отець Штунда перестав говорити і тихо схлипував, витираючи обличчя паперовими серветками. А ти уявлення не мав, як йому відповісти. Ти пробелькотів щось про довіру до спеціялістів, до Лувру, до мистецтвознавства, до святого Онуфрія врешті-решт. — Звичайно, він повернеться. Тобто, я мав на увазі, його повернуть, отче. Ці люди — справжні науковці. Світ повинен довідатись про нас і про Пінзеля, повинен пережити цей трепет.

Ви тільки подумайте: ваш власний Онуфрій стане перлиною Лувру! Стоятиме в центрі каплиці Людовіка XVI!

Штунда дивився на тебе з недовірою, як тобі видавалося. Хоча, можливо, то було враження, посилене твоєю збентеженою уявою і поганою якістю зображення.

Парафіяни не дозволять, — похитав він урешті головою. — Навіщо їм здалась каплиця Людовіка XVI? Думаєте, це для них аргумент? Як можна залишити без Онуфрієвого захисту дітей, вагітних жінок, чоловіків, які змагаються із владою алкоголю над ними?

Ти звернув увагу на ритмічне гупання, що лунало на тлі вашої розмови, глухий і могутній шум. Ти усвідомив: цей звук був присутній упродовж усієї вашої зі священником розмови.

Що це, отче? — поцікавився ти.

Він втомлено махнув рукою.

Ніби недостатньо лих, — тяжко зітхнув Штунда. — У нас прокладають нову дорогу. Земля двигтить цілодобово. Живемо, як на вулкані.

І він поглянув в екран із розпачем: — Як я можу віддати їм Онуфрія?

Він наполягав на твоєму приїзді. Його не цікавило, що кориснішим тут, імовірно, міг стати твій батько, його життєвий досвід, можливості і зв’язки. Він навіть чути про це не хотів і кривився зневажливо. — Ні, Богдане, тут тільки ви можете втрутитися. Ваш батько розчарував уже мене одного разу. Він навіть слухати мене не хотів тоді, у саду, під час поминок, коли я здійснив переступ. О, більше це не повториться, і не питайте. Я донині спокутую.

Він заговорив про твою бабу: — О, якби ж вона була жива. О, ця жінка не вагалась би, вона достеменно знала б, як розв’язати ситуацію. Вона не дозволила б і пальцем торкнутися Онуфрія, і на крок до нього нікого не підпустила б.

Вона вас виховала, вона вклала у вас свою душу, — продовжував Штунда, спокійний раптом і переконливий. Щось сталось зі звуком, і голос священника заполонив усю кімнату, заповнив кутки, завис під стелею. Оточив тебе з усіх усюд. Він повторював, що приїхати — це твій обов’язок перед нею і цими місцями. Що є речі, над якими не варто навіть думати: їх слід робити — і все. — До того ж, — безапеляційно додав він, — ви розумієтесь на культурних цінностях і мистецтвознавцях.

Я не розуміюсь на мистецтвознавцях! — вигукнув ти, цього разу сам охоплений розпачем. Але отець