Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

б дуже хотіла, щоб ви пізнали цей ченстоховський образ. Власне, він є подібним до православної Богородиці з Сучави на Буковині, яку я знала ще в дитинстві. Я її впізнаю, як добру знайому, так, як впізнавала б свою маму. Надіємось, що Мати Божа Ченстоховська наверне всіх схизматиків на єдність, як вже раніше навернула русинів. Найважливішою зміною в моєму житті є те, що я стала католичкою і полькою, якою, втім, була і моя мама. Польський Катехизм я знаю напам’ять повністю і по фрагментах, хоч іноді мені вплутується якесь французьке слово, знайоме із Sacrè Coeur. А мій чоловік так уміє глянути синіми очима, що я готова навчитись і по-турецьки. Зрештою, ви, можливо, знаєте, що наша родина була так страшно перемішана, неначе задля того, щоб важко було вгадати. Вавилонська вежа, скільки ж національностей, а скільки мов. Ми розмовляли щонайменше п’ятьма мовами і усіма погано. Моя бабця навіть була неофіткою, із турків-мусульман, а врешті-решт усі були схизматиками і мене зробили православною. Я хотіла б це виправити і весь час думаю про паломництво до Ченстохови. Ми в цьому навіть присяглися обоє з чоловіком, але зараз про це можна тільки мріяти, бо там — москалі. Чоловіка не пустять, або й ще щось гірше йому заподіють, бо як я вам писала, він брав участь у польському повстанні. Ви про це добре знаєте, та й інші у Франції також знають. Їм там навіть досить співчувають, кажуть іноді: «бідна Польща, нещасливі поляки». Але мій чоловік каже, що зовсім і не бідні. Бідні чи ні, але я кажу вам, що кращих людей від поляків немає на світі. Спочатку я їх боялася, бо що не поляк — то гонор. Тому бувають гострими, тобто вимогливими, як Пані Мати мого чоловіка. А наші волохи? Легкодухи кохані, поблажливі, веселі, де їм там гонори в голові? Спочатку я соромилася за свою родину, бо всі вони мені здавалися біля поляків негоноровими. Де ж би вони вчинили таке повстання? То правда, що польських повстанців, як мого чоловіка чи пана В., що вирвався з Сибіру, вони ховали у себе по подвір’ях на Буковині і приймали найсердечніше, чим могли. На всіх дворах звучала дивна польська мова, яку задля паради вживали віками. Полячилися знову задля повстанців, для розваги, але щиросердно. Але й сміялися з них також, реготали. Мій старший брат Титус говорив, що єврей не дав би і ламаного ґульдена за все це повстання. То і що з того, що єврей не дав би? А за поєдинки мого брата дав би? Певно, що ще менше. А за ті розгардіяші, карколомні перегони, за загнаних коней, за перевернуті вози дав би? Хотіла б я побачити такого єврея! Відколи я себе пам’ятаю, я боялася своїх братів і зараз боюся. Постійно непередбачувані випадки, ламання осей, дишлів, коліс, конячих ніг і чого тільки не хочеш. Іноді я їх просила, благала, а вони сміялися, втішали мене один з другим: “Не журися, Отилько, у нашій родині і так ще ніхто не вмер своєю смертю”. І про що з ними розмовляти. Я їх і надалі щиро люблю, щоденно молюся за них, але вам, дорога подруго, зізнаюся, що день і ніч дякую Богові, що забрав мене від них і помістив поміж поляків. Не так галасливо, не так весело, часом сумно, іноді й трагічно, але я є поміж людьми честі, прогнозованими, які навіть зважають на кожне слово, а не поміж тими волоськими гайдамаками і вар’ятами. Якщо вже про це мова, то я зізнаюся, і тільки вам, про свою турботу, яка мене не раз мучить і переслідує, — щоб мої діти не були такими самими. Вже коли я виїздила з Панки, з батьківського дому, тітка княгиня Cantacousaine сказала мені щось цілком серйозно і приязно, а насправді — страшно. Дивилася на мене, погладила по голові, сумно зітхнула, нюхнула тютюну, пчихнула, відразу ж повеселішала, знову погладила мене по голові і сказала таке: «Отилько, моя люба сирітко, це щастя від Бога і дякуй Богові, але не думай, що ти вже позбулася і не тішся передчасно. Бо хто знає? І хай Бог боронить! Молися постійно, щоб ти тим полякам не занесла вашої зарази, родинної вар’яції». Я була ще дурненька, оніміла, а потім питаю: “Тітонько, а це заразне?”. А тітка розсміялася, Боже, яка ж вона добра і люба, тай каже так: “Не в цьому справа дитинко, але ти вже заміжня, тож я можу з тобою про це розмовляти, ти народиш їм дітей, самих гайдамаків, вар’ятів і буде гарний парад на довгі покоління”. У тітки в очах стояли сльози, але вона негайно ж нюхнула тютюну і відразу повеселішала. Але в чому ж я тут винна? Чи таке можливе? З того моменту, як я тут, мене гнітить це. Іноді я дивлюся на моїх дітей зі страхом: занесла я заразу чи ні? У вечір, коли ті смереки з гори на Montagnes Bleus, ті різноманітні дракони, ведмеді і чорти витягають лапи, то я запитую, чи це по моїх дітей, чи це справді якась хижа вар’яція і темне призначення? Щоб самі себе знищили? Найстарша донечка Зоня була після народження слабенькою, просто Крихіткою, бо народилася на сьомому місяці. А зараз така бурхлива, свавільна, вибухова, майже дика, хоч і маленька та гарненька. Але не дай Боже їй у чомусь відмовити. На щастя, це, дякувати Богові, дівчинка, тож не буде вмішуватися у скандали. А наш молодший синок Ладіслас — це товстунчик, спокійний, майже сонний, та неймовірно сильний, просто малий атлет. Коли упреться, то кілька бабів разом не можуть з ним впоратись. На жаль, і одне і друге дуже подібні на моїх братів, ті самі південні очі, випуклі, витрішкуваті, гарні, але страшні і зухвалі. Я молюся, щоб за характером вони стали подібними на чоловіка, щоб стали поляками. А Пані-Мати, діти називають її Буня (що означає — бабуня), хоч нераз гострим слівцем і слушно, та може часом надто гостро, шмагає моїх волоських родичів, не помічає цієї подібності у моїх дітях. Іноді говорить до Зоні: “Ангелику, ти втілена краса, тільки сліди твої золоті цілувати”. Я сподівалася, що вона допоможе мені виховати дітей по-польськи, але після її від’їзду діти…»

Продовження. Лист третій.

Недільний вечір після вечері і молитви.

«Я мусила перервати листа, бо покликав мене чоловік, бо хоч і неділя, приїхав з пошти, аж з гирла Ріки, спеціальний