Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Ours, leopards, qui veulent les manger,

Givres, serpents, dragons, diables vivants

Et de griffons plus trente milliers. AOI

У тих preux це було раз і мимохідь, війна — це страшна справа, що ж робити? А в мене над головою щодня стирчать гори і страхи. “А-ой, а-ой”, — зітхаю і я. В будні дні ще можна витримати. Робота заливає нас, як повінь. Але вже перед святами і у свята — це гірше. Так, щоб мене підтримати, ви пишете, що гори заколисували вас з дитинства. І ще так: “Велика пригода Альп стала для мене незрівняною школою захвату”. Школою захвату! А я родом із врожайних рівнин, з-під самої межі степу і гір в житті не бачила. Я захоплююсь своїм чоловіком і всім, чим він захоплюється. Навіть намагаюся розгадати його захоплення: шум нашої річки, хоч її і не видно з будинку, голоси невидимих сопілок, що постають скрізь із лісових глибин. Зрештою навіть бурі, громів і гірських повеней я власне й не боюся. Бо тоді — голову догори і увага. Я дуже щаслива, але постійно боюся за це щастя, не бачу його кінця і не смію заглядати туди, у сам кінець. Тому, коли починає сутеніти, як зараз, коли довгі тіні гір простягають лапи і ялини хитаються, як великі бестії, змовляються, як дракони і грифи — я боюся. Тільки втікати! Почуваюся так, неначе ми обоє разом з дітьми були на високій, але рівненькій і безкрайній полонині підчас бурі, виставлені під громи, без притулку і без схрону. Але я не дурна. Я відвернулася спиною до тіні і пишу до вас. Хай собі хитаються. У салоні мій чоловік грає балади Шопена, але салон темний, цілком понурий, бо закритий садом і кухонним будинком, а фортепіано зойкає, бо не настроєне, бо хоч ми кілька разів запрошували настройщика, він якось не хоче ризикувати головою на наших перевалах і, можливо, приїде лише літом. Мені зовсім не хочеться йти до салону. Але в цей момент чоловік, неначе щось відчув, забіг і запитав, чи наказати, щоб принесли лампу? Зараз принесуть, зашторять вікна і буде веселіше. Я тимчасом ще раз виглянула у вікно на захід сонця і намагаюся уявити собі вас на терасі у La Combe. Знаю із ваших розповідей, що ваша тераса обернена до сходу сонця, скерована прямо на мене. Тож вітаю вас.

Ви пишете про те, що ви все мрієте, щоб прогулятися поза замок, до старих тисів і туй. Чому ж вам так важко встати і що ж ви робите цілими днями? Аби тільки не в ліжку, аби тільки не те безсилля. Ще раз дивлюся до вашого листа. Ах, це ще гірше. Боже мій, чорним по білому ви мені пишете: «Цей рік важкий, болісний, втомливий, у постійній гарячці. Хребет постійно мене смикає, біль мене розриває». Ох, свята Панно з Ченстохови! А я? Ходжу, бігаю і навіть скачу, не гірше від тих чорних білок, що в нашому верхньому саду. Їжджу верхи, їжджу бричкою за якусь добру милю до гирла Ріки і сама керую, по такій дорозі, що бричка підскакує майже стільки ж у повітрі, що й котиться по землі. З розгону я нераз танцювала б ніч у ніч, якби тільки було де. Та тимчасом, коли повертаюся, то засинаю, як вбита, і знову зриваюся раненько.

Якби ж це можна було викачати половину моєї крові і послати вам, то напевно б вистачило нам обом. Це дуже здорова кров, у моїх братів то навіть надто здорова, але вам вона не зашкодить. Чоловік каже, що ще немає такого винаходу, але я не бачу, чому це мало б бути неможливим. Може б ви про це запитали у єпископа, бо там у Орлеані є славетні лікарі, а я поїду до Львова і звідти вишлю вам мою кров. Чоловік напевно погодиться. До Львова уже якийсь час доходять поїзди з Відня, отже, це, мабуть, вдалось би переслати швидко. Я добре знаю, бо минулого літа пересилала чоловіковій сестрі малиновий сок у обплетених бутлях, вони доїхали бездоганно. У нас тут справжня фабрика соків, буває стільки малини, що цілий дім і навіть подвір’я пахнуть малиною. І прошу вас нагадати про мене єпископові, можливо, він мене ще пам’ятає? Коли я його побачила у монастирі, то під черевиками у мене почали підскакувати якісь пружини, щоб його обійняти, на щастя, що я якось стрималася, бо оце щойно був би сором, мене так і називали: petite lutine.

З того, що ви пишете, я тільки зараз усвідомила, що ви від мене старша на якихось десять років. Ви завжди молода, найгарніша, люба Неллі, а я у монастирі була такою дурною, що мені весь час видавалося, що ви могли б бути мені матір’ю. І тепер мені так здається. Це тому, що я рано втратила маму і тепер шукаю матері. Зрештою, ви також втратили маму в дитинстві, але що це за порівняння! Вами займалися, виховували великі люди, такі як священник Дюпанлюп, а мене? А я? Поза монастирем я зростала, як не прищеплена дичка. Мій нещасний батько у вічному неспокої ніколи не спав ніч у ніч у одному й тому ж будинку, а коні завжди були запряжені у екіпаж, готові до виїзду. Моя сестра набагато старша, надто розумна як на мене і надто світова. А брати? Не маю чим дорікнути, любили мене, балували мене, гралися зі мною, як з котом. Але завжди мимоволі мене лякали, бо постійно доходили чутки про їхні скандали, про поєдинки, про чвари, бійки, навіть на дорозі бували конфлікти, коли хтось з кимось не розминувся гладко. А вони ще й нераз цим хвалилися, реготали і дуже їх це розважало. Боже мій, яка я щаслива і яка вдячна, що чоловік забрав мене від того всього. Не лише інший край, інший народ, але й зовсім інший світ.

На сьогодні буду закінчувати, бо подають вечерю. Закінчу завтра і сама завезу листа на пошту. Сьогодні ми з чоловіком помолимося за ваше здоров’я в присутності Матері Божої з Ченстохови. Сонце давно вже зайшло, на дворі зовсім темно, але я знову звертаю свій погляд на захід, до вас. Ніжно обіймаю. Але ж я написала епістолу!..»

Лист другий. Продовження.

Неділя після богослужіння у церкві.

«Вчора вечером з молилася з чоловіком перед лицем Святої Панни з Ченстохови. А також сьогодні на Службі. Я