Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

спитала Аміра, дивлячись на мене. — Я зовсім не закликаю вас цього не робити, навпаки. Адже якби ми були проти, не підтримували б таку традицію. Та раз нагода є — я хотіла б почути про ваше бачення. Не прочитати з книг, не послухати інших людей. Чому для вас цінні ці сторонні люди, не адаптовані до нормального життя, дикі, безправні? Адже їх перевиховання, напевне, завдає вам неабияких труднощів.

Я вже відкрив було рота, попутно формуючи в голові відповідь, але раптом ліворуч від мене пролунав чистий, дзвінкий голос Смоляни:

— Кожна держава править по-своєму. Ваша є тисячолітнім тираном, що розпочинає війни за кожної зручної можливості. Ви видираєте знання, уміння, ресурси за допомогою луків та стріл, батогів, лез. Це — ваше право, не нам його засуджувати. Проте в Патрії тисячоліттями панує мир. Тому що знання та уміння своїх людей ми не забираємо і не привласнюємо, а розвиваємо. Ви знаєте, з чого почалась історія Стожарів, що складає ядро нашої сили — неможливість підняти в нашій присутності зброю. Ми проти захоплення влади силою. Але це не означає, що нам не потрібні нові люди. Раби часто володіють уміннями, навиками, складом розуму, не притаманним людям, що народились у вільній державі. Вони уміють заощаджувати, обходитись малим. Тому багато хто з них підказав Стожарам, що звикли діяти з розмахом та ошатністю, та, зрештою, ви бачите цю залу і все місто, — вони підказали нам, як будувати, витрачаючи щонайменше ресурсів. Навчили багатьох мисливців, як полювати, не маючи в руках навіть зброї, тільки мотузку й палицю. Навчили рибалок, як плести сіті з верболозу, а не купувати дорогу мотузку. Навчили нас мислити з маленького. І кожні десять років люди, до яких в Циркуті не ставились як до живих істот, що вміють метикувати, мріяти, любити, в Патрії зводяться на ноги, стають нашими селянами, міщанами, школярами, вчителями, винахідниками. Повірте, ми отримуємо дуже багато. Не робочу силу. Справжню міць.

Смоляна говорила, і її голос, набуваючи снаги, мов дивна музика, злітав догори крізь снопи сонячного світла, що заливали залу, та ширився, міцнів, відбиваючись від стін. Я дивився туди, де вона сиділа, але мені заступали дівчину інші Стожари — я бачив тільки білі руки з браслетами на зап’ястках, що ледь побрязкували, коли в такт своїм словам Смоляна легенько рухала плечима й кистями. Не міг повірити в те, скільки вогню було в її голосі. Адже був переконаний, що з нашим рішенням Смоляна не примирилася, що почувається ображеною та занепокоєною. Але в мові її були тільки впевненість та сила. Глибоко зітхнувши, вона продовжила:

— Всі ми знаємо, як відбувається Великий Обмін. Ми отримуємо тисячі рабів. Приблизно десята частина з них зазвичай вмирає, щойно перетнувши кордон. Це люди, хворі на різні хвороби, викликані голодом, поганими умовами праці та проживання. Люди з виразками на тілі, з хворобами травної системи, але в основному ті, що потерпають від гострої дистрофії. Вони або просто не доживають до моменту, як їм нададуть мінімальну допомогу, або в хаосі першого дня не мають стриму з їжею, якої тепер отримують скільки хочуть, і вмирають, просто вперше наївшись. Більшість із них — це ті, які примудрилися дожити до старості і перестали бути робочою силою, через що харчі на них не витрачались. Ще десята частина викуплених не зможе адаптуватись. Гаразд, якщо ті люди просто втечуть. Але більшість буде красти, битись за їжу та майно, не сприйматиме законів та правил. Такі доживуть свого віку у в’язницях. Як результат, Ви отримаєте від нас рівно те, що ми обіцяємо. Ми ж від Циркути в даному випадку отримаємо не сімдесят, а приблизно п’ятдесят шість тисяч людей, яких зможемо прийняти в суспільство. Тому що дивного, якщо ми хочемо внести до правил Обміну деякі правки?

— Хіба не можете Ви, могутні Стожари, так, як знезброюєте цілі армії всього лишень своєю появою, зцілити відразу усіх, хто переступить кордон Патрії і потребуватиме допомоги? — спитав погордливо Ільдар. Смоляна не зніяковіла.

— Ні, не можемо. Причина єдина, і її суть я вже пояснила. Не можна оцінювати холодний метал, що брязне об землю, щойно ми цього захочемо, та живих людей. Не лишень номінально. Кожна людина, вільна вона чи ні, має однаково складний та водночас прекрасний організм. Кожна людина потребує особливого підходу й клопіткої праці, коли мова йде про зцілення. Будь то Стожар, раб чи... Величний.

— Нам потрібен час, аби обговорити Ваші вимоги, — сказала м’яко Азата, коли обличчя Ільдара стало нагадувати після останніх слів Смоляни мертву маску. Вона зробила перерахунок — не знаю, зумисне назвавши Величних в кінці списку, після підкорених, чи ні. Але це, вочевидь, різонуло такий зазвичай безпристрасний слух правителів.

— Звичайно, — мовив привітно Благодар, що на цій зустрічі не зронив і слова. Його лице було спокійним.

Але я надто добре знав його. Обличчя старого Стожара було гордим. Він по-доброму всміхнувся і додав:

— За годину буде обід. А опісля чи навіть в інший день ми будемо готові вислухати вашу відповідь. Якою б вона не була.

Ми усі статечно підвелись і легенько вклонились одні одним. Напруга висіла в повітрі важкою хмарою.

Але щойно Величні покинули залу, як вона розсіялась. Благодар підійшов до Смоляни, взяв її щоки в долоні і поцілував дівчину у маківку. Вона весело засміялась.

— Світане, це було прегарно! — промовив чоловік, повертаючись до усіх і пригортаючи до себе дівчину. Вони виглядали, воістину, як дідусь і онука. — Ми всі молодці! Готовий закластися, що цей Обмін стане історичним!

— Ви бачили обличчя Ільдара, коли Смоляна перестала говорити? Його вираз вартував тих двох рецептів однозначно, — засміявся Дан. — Навіть якщо вони не