Автор невідомий - Українська література 17 століття

силу мою загубила. Але прошу тя покорне: попусти мі мало, нехай на том пустом полю не погину без покаянія і нехай дойду додому і покаюся гріхов моїх, і роз-цоряджу двор свой і челядь, бо єм не справив богу нічого рядного, на сем світі живучи, і покаюся.

Рече йому смерть:

— О злий чоловіче! Ци не било ті літ, місяцей, дній, годин і часов, коли ти розкошував в гордості своїй і в бучності пивав, їдав, гайнував, а на бога небесного і на смерть єси не пам’ятав і з свойого скарбу господу богу нічого не справив. Бив тобі час на покаяніє. Але ви єсте чоловіці лукавії, хитва-вії, несправедливії. Коли вам якая біда ся станет, або хороба, альбо який припадок, то ви бога святого просите, аби вам погодив і полівив, а по том бога забудете і на смерть не пам’ятаєте і лжете з богом.

Рече рицер:

— О смерте, госпоже, пані моя! Маю скарбу досить, злата і сребра, каменія дорогоцінного, перла криштальовії, женчу-гу і інших достатков много. Прошу тя, пані моя, ходи зо мною до мойого дому і набери собі скарбу досить, колько хочеш. А мні єще потерпи, за чим ся покаю гріхов своїх.

Рече йому смерть:

— Глупий чоловіче! Коби я скарби брала, то би і земля не могла їх вимістити. Порожняя твоя бесіда.

Рече пан смерті:

— Пані моя, єще ті повім слово. Прошу тя до свойого дому на гостину любую і утішную. Нехай ся з тобою навеселю. І нехай дома умру, аби мя присмотріли мої любії приятелі і слуги, аби мя ту звірове і потята не з’їли.

Рече йому смерть:

— Все то твоя порожняя бесіда. Не потребую я нікогда жадної гостини і бенкетов. Там мні гостина, где єст плач, сльози і крик по мертвом. То моя робота і потіха.

Рек рицер:

— О смерте, пані моя! Єще ті повім єдну річ. У тебе ніст мужа, а у мене ніст жони. Поберімося. Ти єстесь сильная, а я также рицер моцний, і будеме панувати на сем світі без клопоту.

Тут ся смерть розсміяла і рече:

— Дурний і безумний чоловіче! Що се ти говориш? Коби я потребовала собі мужа, то би-м я не такого смердуха при-яла — альбо цесаря, альбо кроля, або царя. Але нікгди не потребую собі мужей навіки. Уже ся, чоловіче, не виман-тиш у мене. Сонце юж тобі потемніло, день твой кончиться.

Тут рицер, зомлівши, упав із коня на землю.

Станет із плачем говорити:

— О смерте злая! О смерте глухая! О смерте сліпая!

О смерте немилостивая! О смерте нежалосливая! О смерте, жовніру неупрошений! То ся не могу у тебе упросити і умолити, але виджу, іж ту ся мушу под твою острую косу нахилити. О смерте, смерте, то-сь мя, такого славного, без вісті несподіване застала і зо всього мя обідрала.

А по том уста ся йому замкли, і больше юж ніч не говорив. І жили його подревніли. А смерть, приступивши, утяла йому голову косою [і] невидимо [ю] стала.

Видівши то, хлопець побігл до полати його і повідив поги-біль пана свойого злую. Плакав і повідав вшитко по ряду, що ся стало над паном.

Спитавши то, слуги і приятелі його здумілися і скочили по тіло його. А коли там прийшли, ано тілько хробори його лежать, а тіло його звірі обнесли і потята. І принесши хробори рицерові, погребли без тіла.

І бив там страх на вшитких.

А хлопець то вшитко розповідав по доводу, що ся стало і що ся чинило.

І так ся скончав оний пишний рицір і злий. Пан злий зле погинув, і слава його со шумом погибла.

О братіє! Коль страшная і лютая смерть грішним, а праведним сладка і легка! Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

СКАЗАНІЄ

о ЄДНОМ ЦЕСАРІ IOBIAHI,

КОТРИЙ БИВ ПОДНІС ПИХУ ПРОТИВКО БОГУ, КОТОРОГО БОГ КАРАВ,

Бив єдин цесар кгрецькой, на ім’я Іовіян. Барзо бив пре-можний, і потужний, і'грозний, і в достатку гойний і в багатстві. Слуги мав барзо препишні і гойні, препоясані пояси золотими, пишно, гойно, збройно і в усім барзо пристойно.

І єдиного [разу], лежачи на ложку своєм, оний пишний

і преможний цесар мислить сам собі, рекучи:

— Хто ж мі може противним бити? Маю досить всякого

статку, можності, скарбов, панства, достатков, багатства,1 слуг препишних. Не єст мні ровнішого на землі, крем бога.

І поднеслося серце його у пиху великую і гордость.

А по том казав слугам і панству свойому коні сідлати.

І поїхав у поле на вадацтво.

А коли били у полі, повелів бог моцно слонцю печи горя-честію своєю. І стало моцно слонце гріти і палити цесаря. Іншим слугам не било ніч, которії при нім били, але цесареві зле било, зле ся діяло, і з великої горячесті до смерті йому приходило.

І видів кроль у полі воду, і рек до слуг своїх:

— Станьте ви ту, а я пойду купатися, бо мі єст зле; а скупавшися, приїду к вам, бо як ся не скупаю, то умру.

І поїхав сам єдин. І приїхав до води, ізсів із коня і прив’язав його до копія, а сам, розебравшися, ускочив у воду, став ся купати довольно.

Слухай же ти, що ся стало над цесарем пишним.

Прийшов так ангел його хранитель, во вшиткім йому по-добний, як зростом, так позором, лицем, бесідою, а узяв на себе одіння царськоє і, всівши на коня його, приїхав до слуг. А слуги і панство поклонилися йому як цесареві і не познали його, хто єст.

І рек ангел до панов:

— Не час маємо до вадацтва, ідіме додому.

І поїхали додому з поля.

Прийшовши ангел на палац, сів яко цесар із цесаревою, із панами.

А цесаря зоставили на полі голбго.

У якийсь час, накупавшися, цесар Іовіян вийшов із води, ано не знайшов ні шат, ні коня: зостав чудом голим на полі. І злякся бідний — не знає, що чинити. Став ся сердити вельми на слуг, що його лишили, і мислить імстити велико на них і много. Мислить много, где би ся діти і где пойти, бо встид єст великий. Мусив ночі ждати. А коли било позно, став мислити, єда пойти.

І рек сам собі:

—- Не учиню іначей, єдно пойду до свойого старого судді. Той мі дасть шати і коня, і