Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

потрощено все, що тільки можна поламати та потрощити. Спустошення було цілковите. Більшого розгрому не спромоглися б учинити найлютіші дикуни. Не залишилося жодної цілої шибки, і темрява чорнильною хмарою вливалася крізь віконні рами до всіх кімнат. Йоссар’ян уявив собі важку, руйнівну ходу поліцейських велетів у білих касках. Йому виразно малювалося те розгнуздане, зловтішне завзяття, з яким руйнували вони все навкруги, і той вигляд лицемірної,безжальної правоти й вірності виконуваному обов’язку. Всі бідолашні дівчатка згинули. Зосталася сама лише заплакана бабуся, закутана в незграбні сіро-бурі кофти й у чорну хустку, та чи надовго зосталася?

— Згинули… — бідкалася стара, коли він повернувся. — Хто ж тепер подбає про мене?

Йоссар’ян удав, що не чує цього питання.

— У Кристі була подружка — тобі щось відомо про неї?

— Всі згинули.

— Це я вже чув. А що тобі відомо про неї? Хто-небудь знає, куди вона подалася?

— Згинула.

— А її мала сестричка, що з нею?

— Згинула, — так само відказала стара.

— Ти хоч розумієш, про що я питаю? — гостро запитав Йоссар’ян, дивлячись їй у вічі. Він хотів пересвідчитись, чи вона не марить. — Що сталося з її сестричкою, з малою дівчинкою?

— Згинула вона, згинула, — сердито сіпнувши плечем, відказала стара, роздратована його настирливістю, і залементувала ще голосніше — Її вигнали разом з іншими. Вигнали на вулицю, навіть пальтечка натягти не дали!

— Куди ж вона пішла?

— Не знаю, не знаю.

— Хто ж про неї подбає?

— Хто ж подбає про мене?

— Адже вона нікого не знає, га?

— Хто ж тепер подбає про мене?

Йоссар’ян кинув старій на коліна гроші (просто дивно, як звикли люди вважати гроші засобом від усякого лиха) і побіг униз по сходах, шалено кленучи на ходу «Поправку двадцять другу», хоча добре знав, що насправді такої й немає. Ніякої «Поправки двадцять другої» на світі не існувало, він був певний того, та це нічого не міняло, нічого не важило. Важило, що люди вірили в той неписаний закон, а це вже було набагато страшніше, бо робило його неприступним: його не можна було ні скасувати чи віддати на сміх людям, ні оскаржити чи піддати критиці, ні обплювати, ні роздерти на клапті, ні розтоптати, ні спалити!

Стояла холодна темна ніч; липкий, гнилий туман непорушно висів у застиглім повітрі, стікаючи краплями по шорстких облицювальних плитах будинків та по постаментах пам’ятників. Йоссар’ян мерщій прибіг до Майла і сказав йому, що покаявся і прозрів. Він просив дарувати йому всі прогрішення і, знаючи, що бреше, пообіцяв зробити стільки нових бойових вильотів, скільки накаже полковник Пескарт, нехай тільки Майло скористається зі своїх могутніх зв’язків у Римі й допоможе йому відшукати малу сестричку Кристієвої кралі.

— Їй усього дванадцять років од віку, вона ще зовсім дитина, — схвильовано пояснив він Майлові.— Я хотів би її знайти, поки ще не пізно.

— У мене є саме те, що тобі потрібно, — вислухавши його з поблажливою усмішкою, весело пояснив Майло. — Щоправда, моїй незайманій дванадцятилітці вже давненько за тридцять, але суворі батьки змалку тримають її на безбілковій дієті, а спати з мужчинами вона почала аж…

— Майло, я тобі кажу про справжню дитину! — нетерпляче, з відчаєм у голосі перебив його Йоссар’ян. — Ну, як це тобі пояснити? Я зовсім не збираюся з нею спати! Я хочу тільки їй допомогти. Адже в тебе теж є донька! Дівча зовсім мале у цьому місті й самотнє, як палець, його нема кому захистити. Я хочу врятувати нещасну дитину від біди. Ти розумієш, про що йдеться?!

Майло зрозумів і був зворушений до глибини душі.

— Йоссар’яне, я пишаюсь тобою, — патетично вигукнув він. — Справді пишаюся! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий, що секс для тебе — це ще не все! Ти маєш моральні принципи! Саме тому, що в мене є донька, я розумію тебе, як ніхто! Ходи-но зі мною, і ми розшукаємо цю дівчинку, навіть якщо для цього доведеться перевернути все місто! Ти можеш бути спокійний. Рушаймо!

І Йоссар’ян удвох із Майлом Майдербайдером помчали на повній швидкості у штабній машині з емблемою «М. і М.» до поліційного комісаріату, де зайшли просто до комісара, смаглявого нехлюя з вузенькими чорними вусиками і в розстебнутому кітелі; до їх появи він ліниво причаровував огрядну даму з двома підборіддями та розсипом бородавок на обличчі, але, побачивши Майла, привітав його з виразом такого щасливого подиву, так низько вклонився йому й так запобігливо клацнув підборами, ніби до нього завітала якась аристократична знаменитість.

— А, marchese[62] Майло! — з бурхливою радістю вигукнув він, виштовхуючи за двері тілисту даму і навіть не глянувши на її обурене обличчя. — Чому ж ви не повідомили мене заздалегідь про ваш візит? Я б улаштував грандіозний прийом на вашу честь! Заходьте, заходьте, marchese! Останнім часом ви нас щось зовсім забули!

— Привіт, Луїджі,— знаючи, що не можна гаяти ані хвилини, і лиш недбало кивнувши головою, кинув Майло. — Мені потрібна твоя допомога. Мій друг шукає дівчинку…

— Дівчинку, marchese? — спантеличено чухаючи щоку, перепитав Луїджі.— Але ж у Римі тьма-тьмуща дівчаток! Знайти дівчинку для американського офіцера — не проблема.

— Ні, Луїджі, ти мене не так зрозумів. Він шукає незайману дівчинку — дванадцятилітку. Він хоче знайти її негайно, бо…

— Так-так, тепер ясно! — тямущо закивав головою комісар. — Незайману дівчину знайти в Римі і справді не так-то просто. Та якщо ваш друг, marchese, трохи постоїть біля автовокзалу, то серед дівчат, які приїздять із села шукати роботу, можливо, і…

— Луїджі, ти й досі мене не розумієш! — гарикнув на нього Майло так роздратовано і грубо, що поліцейський комісар весь почервонів, умить виструнчився й почав бентежно застібати гудзики на мундирі.— Ця дівчинка — старий друг нашого дому, і ми хочемо їй допомогти. Вона — ще дитина. В цьому місті вона одна як палець, і невідомо, де вона, і ми повинні її знайти, поки хтось її не скривдив. Тепер ти зрозумів? Луїджі, це дуже важливо для мене. У мене самого є донька такого ж віку, і для мене тепер найважливіше в світі — це врятувати бідолашне дитя, поки не пізно. Ти мені допоможеш?

— Так, marchese, тепер я все зрозумів, — мовив Луїджі.— І я зроблю все від мене залежне, щоб її знайти. Але зараз у мене немає вільних людей. Всіх моїх інспекторів ще звечора кинуто на боротьбу з бандою контрабандистів-тютюнників.

— Тютюнників? — перепитав Майло.

— Майло! — тихо зойкнув Йоссар’ян. У нього тьохнуло серце: він ураз відчув, що все пропало.

— Так, marchese, — відказав Луїджі.— Бариші від нелегального довозу тютюну