Віктор Гюго - Знедолені

у випадку щирого й глибокого почуття, розлука тільки посилила дідову любов до невдячного онука. При всьому тому Жільнорман переконав себе, що йому аж ніяк неможливо зробити перший крок до замирення. «Радше я здохну», — твердив він собі. Дід не вважав себе в чомусь винним, але згадував про Маріуса тільки з глибокою ніжністю і розпачем старої людини, яка відходить у небуття.

Одного разу, коли він сидів, глибоко засмучений, дочка наважилася сказати йому:

— Тату, невже ви досі сердиті на нього?

— На кого? — запитав старий.

— На бідолашного Маріуса.

Він підвів голову, грюкнув по столу кощавим, зморшкуватим кулаком і роздратовано вигукнув:

— Ви кажете: «Бідолашний Маріус»! Цей добродій — негідний шалапут, невдячний хвалько, бездушний гордій і злюка!

І старий відвернувся, щоб дочка не побачила сліз, які навернулись йому на очі.

Якось увечері — це було 4 червня, що не завадило старому розпалити жаркий вогонь у каміні, — він сидів сам-один у своїй спальні, розмальованій сценами з пастушого життя; спершись ліктем на стіл, де під зеленим абажуром горіли дві свічки, пан Жільнорман тримав у руці книжку, проте не читав її. Він думав про Маріуса з любов’ю і гіркотою, але, як звичайно, гіркоти в його думках було більше. Старий переконував себе, що онук уже не прийде, що якби він хотів прийти, то давно прийшов би, і йому слід відмовитися від будь-якої надії. Дід намагався звикнути до думки, що помре, так і не побачивши «цього добродія». Але все його єство повставало проти такої можливості, а батьківське почуття відмовлялося змиритися з цим. «Невже Маріус ніколи не повернеться?» — казав собі Жільнорман, і то був його щоденний сумний приспів.

Отож старий сидів у глибокій задумі, втупивши в камін гнівний і зажурений погляд, коли увійшов слуга.

Баск сказав:

— Чи зволите ви прийняти пана Маріуса, ласкавий добродію?

Смертельно збліднувши, Жільнорман випростався у кріслі, схожий на труп, який піднявся під дією гальванічного струму. Вся кров шугнула йому до серця.

— Що ти сказав? Пана Маріуса? — пробелькотів він.

— Сам я його не бачив, — відповів Баск, наляканий і спантеличений виглядом хазяїна. — Але Ніколетта сказала мені: «Прийшов молодий чоловік. Повідомте, що це пан Маріус».

Жільнорман ледь чутно пробурмотів:

— Проси. Хай увійде.

І він залишився сидіти в тій самій позі, голова його трусилась, погляд прикипів до дверей.

Двері відчинилися, й увійшов Маріус. Абажур відкидав тінь на його майже вбоге вбрання, і видно було тільки обличчя — спокійне, серйозне й дивовижно сумне. Старий Жільнорман, остовпілий від подиву й радості, кілька хвилин не бачив нічого, крім якогось осяйного видіння. Йому здавалось, він от-от знепритомніє. Так, перед ним справді стояв Маріус!

Нарешті! Після чотирьох років! Дід, так би мовити, увібрав у себе онука одним поглядом. Він здався йому зовсім дорослим, вродливим і чарівним юнаком із благородним виразом обличчя й вишуканими манерами. Старому захотілося покликати Маріуса до себе й обняти його. Палкі й ніжні слова рвалися в нього з грудей; нарешті вся ця ніжність знайшла собі вихід і, внаслідок притаманного йому протиріччя, вихопилася назовні у вигляді різкого запитання:

— Чого вам тут треба?

— Добродію… — збентежено почав Маріус.

Старому хотілося, щоб онук кинувся йому в обійми. Він був невдоволений і Маріусом, і собою. Він відчув, що поводиться різко, а Маріус — холодно. Старий терпів люту муку, бачачи, як ніжність, що зібралась у його душі, виливається грубістю. Гірке почуття знову опанувало ним. Він похмуро урвав Маріуса:

— Тоді чого ж ви прийшли?

Це «тоді» означало: «Якщо ви прийшли не для того, щоб обняти мене». Маріус поглянув на діда — обличчя в старого було біле, як мармур.

— Добродію…

— Ви прийшли просити в мене пробачення? — урвав його Жільнорман. — Ви визнали свою провину?

Старий гадав, що спрямовує Маріуса на шлях істинний, і «хлопчик» поступиться. Маріус здригнувся: від нього вимагали зректися батька. Він опустив очі й відповів:

— Ні, добродію.

— Тоді чого ж вам треба від мене? — з гнівом і мукою в голосі вигукнув старий.

— Добродію, — почав Маріус із виразом людини, яка відчуває, що зараз упаде в провалля, — я прошу у вас дозволу одружитися.

Пан Жільнорман мало не задихнувся від обурення.

— Одружитися! В двадцять один рік! То ви уже все влаштували! Вам лишилася пуста формальність — попросити у мене дозволу! Сідайте, добродію. Отже, ви хочете одружитися. Чи не буде з мого боку нескромним запитати, хто ж ваша наречена?

Він замовк і, перш ніж Маріус устиг відповісти, в’їдливо поцікавився:

— То ви маєте становище? Ви забагатіли? Скільки ж ви заробляєте своїм ремеслом адвоката?

— Нічого, — відповів Маріус із розпачливою рішучістю в голосі.

— Нічого? То, значить, наречена багата?

— Як і я.

— Що? То в неї нема посагу? Може, є надії на майбутнє?

— Не думаю.

— Отже, зовсім убога. А хто такий її батько?

— Я не знаю.

— Як її звати?

— Панна Фошлеван.

— Фош… як?

— Фошлеван.

— Пхе! — пирхнув старий.

— Добродію! — вигукнув Маріус.

Старий урвав його тоном людини, яка розмовляє сама із собою:

— Так-так, двадцять один рік і ніякого статку. Баронесі Понмерсі доведеться власною особою ходити до зеленярки й купувати на два су петрушки.

— Добродію! — вигукнув Маріус у розпачі, бачачи, як розвіюється його остання надія. — Благаю, Богом вас заклинаю, я впаду перед вами навколішки — дозвольте мені одружитися з нею!

Старий засміявся пронизливим сміхом, який уривався кашлем:

— Ха-ха-ха! Ви, певно, сказали собі: «Піду-но я до того старого бовдура! Шкода, звісно, що мені нема двадцяти п’яти років, а то я й не подумав би питатися в нього дозволу. Та дарма! Я прийду і скажу йому: «Старий блазню, ти щасливий бачити мене, тож дозволь мені одружитися, я хочу взяти собі мамзель невідомо чию, дочку хтозна-якого батька, я босий, вона роздягнена, я закину до дідька свою кар’єру, майбутнє, молодість, я загрузну в злиднях із жінкою на шиї, бо так мені заманулося, і ти повинен погодитись!» І допотопний стариган погодиться. «Роби, мовляв, хлопче, як знаєш, чіпляй собі камінь на шию, одружуйся зі своєю Грошлеван чи то Шмарклеван…» Ніколи, добродію, ніколи!

— Тату!

— Ніколи!

З тону, яким було сказано це «ніколи», Маріус зрозумів, що надії немає. Похнюпивши голову, хитаючись, він повільно рушив до дверей, схожий на людину, яка збирається переступити поріг смерті. Жільнорман проводжав його поглядом, і коли Маріус уже хотів вийти, він зі старечою жвавістю підхопився на ноги, кинувся до дверей, ухопив онука за комір, затяг його до кімнати, штовхнув у крісло і сказав:

— Ну, розповідай!

Цю раптову зміну спричинило слово «тату», яке вихопилося в