Кейт Мосс - Гробниця

нагальніший, аніж його добровільне опікунство над Луї-Анатолем, і що він не може більше відкладати його виконання. Леоні пожалкувала, що він так вирішив, однак визнала за краще промовчати. Мосьє Беяр дав слово повернутися до дня святого Мартіна в листопаді, коли зазвичай збирають гроші за оренду помешкань.

Леоні була в розпачі через те, що його мандрівка розтягнеться на багато місяців, але вона вже встигла засвоїти: коли мосьє Беяр ухвалив рішення, ніщо не зможе примусити його змінити свою думку.

Неминучий від’їзд мосьє Беяра й непояснені його причини ще раз нагадали Леоні, як мало насправді знає вона про свого друга й захисника. Вона навіть достеменно не відала, скільки йому років, хоча Луї-Анатоль заявив, що йому має бути не менше семисот років, інакше звідки він знає стільки давніх історій та ще й у таких подробицях?

Не минуло й кількох днів після від’їзду мосьє Беяра, яку Рен-ле-Шато вибухнув скандал. Нарешті панотець Соньєр завершив реставрацію своєї церкви. Узимку на початку 1897 року до Рен-ле-Шато привезли скульптурну групу, замовлену у фахівця з Тулузи. До неї входила кропильниця — чаша для святої води, що покоїлась на плечах кривого демона. Посипались гучні протести; дехто з пастви наполягав, що чаша, а також інші частини скульптурної групи негожі для місця, де поклоняються Богу. Листи протесту були надіслані до мерії та єпископату, декотрі — анонімні; у них висувалася вимога, щоб Соньєра закликали до відповіді. Вимагалося також, щоб священикові заборонили проводити розкопки на цвинтарі.

Леоні не знала про нічні розкопки поблизу церкви, не знала вона також, що, згідно з чутками, Соньєр годинами блукав околичними горами від заходу сонця до світанку, шукаючи скарби. Вона не брала участі в суперечках і не приєднувалась до хору скаржників, бо вважала, що панотець Соньєр віддано служить інтересам своєї парафії. Утім, її бентежило, що певні скульптури дійсно були копіями тих, які вона бачила в гробниці. Схоже було, що хтось направляє руку панотця Соньєра й водночас робить усе, щоб підбурити проти нього людей.

Леоні відала, що священик бачив ці статуї в той час, коли ще був живий її дядько. Проте їй було невтямки: чому дванадцять років по тому він вирішив скопіювати фігури, котрі накоїли стільки лиха? За відсутності її друга й наставника Одріка Беяра Леоні ні з ким було поділитися своїми страхами й сумнівами.

Невдоволення перекинулося з гірської місцевості в долину й до Рен-ле-Бена. Раптом поповзли чутки, що нещастя, від яких потерпало місто кілька років тому, знову повернулися. Люди гомоніли про потаємні тунелі, що вели від Рен-ле-Шато до Рен-ле-Бена, та про вестготські поховання. Припущення, що потвора переховується в Домен де ля Кад, стали звучати дедалі гучніше. Вовки та рисі, котрі не боялися ні пасток, ні мисливських рушниць, чимраз частіше нападали на собак, кіз і навіть на волів. Подейкували, ніби то була якась незвичайна істота, над якою не владні закони природи.

І хоча Паскаль і Маріета дуже старалися робити так, щоб ці плітки не досягали вух Леоні, найзлостивіші з розповідей однаково до неї дійшли. Кампанія цькування проводилась тишком-нишком, ніхто нічого не висловлював уголос, і це не давало Леоні змоги прямо відповісти на дедалі міцніший потік нарікань, скерованих проти маєтку Домен де ля Кад і його мешканців.

Джерело чуток визначити не вдавалося, лишалось тільки погодитися з тим, що вони посилювались. Коли зиму змінила волога й холодна весна, чутки про надприродні явища в Домен почастішали. Ходили плітки, буцімто там бачили демонів і привидів, а в гробниці під покровом ночі здійснювалися сатанинські ритуали. Усе це виглядало як повторення тієї ситуації, коли господарем маєтку був Жуль Ляскомб. Люди злі та заздрісні згадували про події 1891 року, що стались у День усіх святих і стверджували, що територія маєтку є лихою й тривожною, що вона прагне кари за скоєні в минулому гріхи.

На придорожніх валунах з’явилися нашкрябані кимось древні заклинання прадавньою мовою, призначені для відлякування демона, котрий знову почав вештатись долиною, сіючи жах. Потім на придорожніх каменях з’явилися намальовані чорною смолою п’ятикутні зірки, а на безіменних гробницях стали залишати обітні вінки та стрічки.

Одного дня, сидячи з Луї-Анатолем у його улюбленому кафе під платанами на Пляс дю Перу, Леоні почула різко й гучно кинуту фразу: «Lou Diable se ris».

Повернувшись до маєтку, вона спитала Маріету, що означають ці слова. «Диявол сміється», — неохоче переклала служниця.

Якби Леоні не знала, що це неможливо, то стала б підозрювати за плітками та чутками руку Віктора Константа.

Вона обурилася сама на себе за такі думки.

Констант мертвий. Так уважає поліція. Він має бути мертвим. Інакше чому б він Не чіпав їх аж цілих п’ять років і повернувся лише зараз?

РОЗДІЛ 90

Каркасон

Коли липнева спека перетворила зелені пасовиська між Рен-ле-Шато й Рен-ле-Беном на жовті, Леоні відчула, що їй уже несила терпіти своє ув’язнення. Вона конче потребувала зміни декорацій.

Плітки про Домен де ля Кад поширились іще більше. Під час останнього приїзду Леоні та Луї-Анатоля до Рен-ле-Бена атмосфера була такою неприємною, що Леоні вирішила не показуватися там і деякий час перечекати. Усмішки й доброзичливі привітання змінились тепер на мовчанку й підозрілі погляди спідлоба. Їй не хотілося, щоб Луї-Анатоль стикався з такою непривітністю.

Нагоду вибратись на екскурсію вона приурочила до fete national, усенародного свята. У рамках відзначення річниці штурму Бастилії, що відбувся понад сто років тому, чотирнадцятого липня в середньовічній фортеці в Каркасоні було заплановано феєрверк. Леоні жодного разу не бувала там після короткої та нещасливої поїздки з Анатолем та Ізольдою, але заради свого племінника, щоб потішити малого на його п’ятий день народження, вона вирішила забути про свої побоювання й болісні спогади.

Леоні твердо вирішила вмовити Ізольду поїхати разом з ними. Останнім часом нерви її тітки стали зовсім нікудишніми. Ізольді почало здаватися, що хтось її переслідує та підглядає за нею з дальнього берега озера, що там з-під води видно чиїсь обличчя. Їй увижався в лісі дим, хоча вогнищ ніхто не палив. Леоні не хотіла залишати її на кілька днів, навіть за дбайливого догляду Маріети.

— Ізольдо, будь ласка, — прошепотіла вона, погладжуючи її руку. — Тобі покращає, якщо ти хоч ненадовго поїдеш звідси. Відчуєш на обличчі промені сонця. — Леоні стиснула їй руку. — Для мене це дуже важливо. І для Луї-Анатоля теж. Це стало б для нього твоїм найліпшим подарунком. Будь ласка, їдьмо з нами.

Ізольда підняла на неї свої глибокі сірі очі, у яких,