Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

застуджених нервів у плечах і попереку тимчасово вщухає. Також від тепла весь час хочеться спати.

22 листопада, в суботу, я пішла як кореспондент від газети в клуб для дітей і підлітків. Цю виставу я забуду не скоро! Актова зала, у якій відбувалося дійство, розрахована на малу кількість глядачів. Але люди зголодніли за видовищами. Адже останні десять років немає нормального навчання, мирного життя і багато хто, крім крадіжок і пияцтва, нічим не зайнятий. Молодь пішла кривою стежкою! Пристойно поводитись уміють одиниці. Більшість через жахливу реальність, що руйнує всі норми моралі, напівписьменні або ж стали хворими й неадекватними.

Війна занапастила навіть здібних до навчання дітей і підлітків! Молоде покоління знає, як потрібно ховатись, коли літак кидає на будинки бомби, і як потім шукати в руїнах їжу. Інші знання виявились не настільки важливими.

До зали набилося кількасот людей! Устати й піти звідти в мене згодом не було можливості — зала була переповнена. Хлопці, дівчата й діти сиділи на всіх сходинках зали, стояли в проходах, щільно притиснувшись одне до одного через неймовірну тісноту. Було задушливо.

На сцені артисти показували номери самодіяльності, маючи мужність виступати в нестерпних умовах холоду, шуму й нерозуміння. Спочатку в артистів місцевий контингент кидав пляшки з-під спиртного й недокурки цигарок. Лунав свист і тупіт ногами. Так одні глядачі виражали невдоволення, інші — радість. Голосний мат звучав відразу двома мовами: російською та чеченською. А десь посередині вистави почалася масова бійка між глядачами.

Ті, хто схвалив артистів, заходилися лупцювати тих, хто виявляв невдоволення. Біснуватість охопила залу. До молодих людей, які билися, стали пробиратися військові чеченці, що охороняли виставу. Саме вони відкрили стрілянину з автоматів! Прямо в залі. Кулі замигтіли над головами. Я перебувала приблизно в середині залу. «Яка безглузда й дурна смерть… на КВК», — чомусь майнуло у свідомості. І я відчула злість.

Від стрілянини заклало вуха. Підлітки й діти налякано верещали! Кулі влучили в лампи для освітлення, і всіх огорнула пітьма. Думки зникли. Немов їх і не було ніколи, а була пітьма та кулі, що блищать у темряві.

Якимсь неймовірним дивом у жахливій юрбі, яка, виючи, намагалася вирватись із зали і давила одне одного, біля мене майнуло обличчя Ібрагіма. Хлопця з Північного базару. Він, не кажучи ані слова, розгорнув дублянку та обійняв мене. Я все так само сиділа на своєму місці, обхопивши голову руками — захисна реакція під час стрілянини, вироблена роками. Тільки тепер поруч був він. І він мене рятував. Від страху. Від невідомості. Від куль. Затулив собою.

Худенька дівчина-чеченка, яка не знала справжньої війни і, як багато біженців, нещодавно повернулася зі спокійних регіонів Росії, злякалася. Знепритомніла. Вдалося винести її з зали надвір. Надворі завивав вітер і скрізь лежав сніг.

Я гарячково шукала в сумці ліки. Війна навчила мене: з собою мають бути медикаменти, бинти, ніж, вода й сірники.

Дівчина отямилась, і з’ясувалося, що її звати Рахімат і в неї хворе серце.

Ніхто не загинув, бо чеченські міліціонери, охоронці заходу, стріляли над головами. Спасибі, що не нижче!

Ібрагім, як тільки метушня вляглася, сказав:

— Я одружуюсь наступної неділі. Родичі знайшли наречену. Їй тільки виповнилося 14 років. Вона на десять років молодша за мене. Зовсім дитина. Мої рідні хочуть багато онуків. У нас великий город. Дівчина потрібна працьовита, яка й худобу попорає, і город скопає. Але я не кохаю її. Росіяни вбили багатьох чеченців, слід відновлювати чеченську кров: потрібно багато дітей. Одружуватися важливо тільки з чеченками. Я знаю, так наказали старійшини. Але я нічого не почуваю до неї. Моє серце мов камінь. Я не знаю цю дівчину. Я жодного разу не розмовляв із нею. Я не бачив її. Батьки самі домовились і заплатили за неї калим — викуп.

— Як ти опинився в нашому районі? — спитала я. — Ти ж тут не живеш. Це містична випадковість?

— Шукав тебе. Я думав, ти прийдеш на цей захід. Хотів сказати… Якщо ти погодишся, я скасую весілля. Я клянусь. Будь ласка, подумай! Ти любиш книжки, і я теж. Пам’ятаєш історії про Сократа? Я не зможу без тебе жити!

Було сумно. Ішов сніг, огортаючи нас із голови до ніг. Натовп молоді розбрівся дворами, голосно лаючись, і якоїсь миті, озирнувшись, я зрозуміла, що ми стоїмо на вулиці вдвох і мені чути тільки стукіт мого серця. Ібрагім шанобливо стояв у кількох метрах від мене, не сміючи навіть подивитись мені в очі. Він чекав відповіді. Я сказала:

— Ти — хороший друг. Ти — справжній чеченець і славний син своїх батьків. Дякую тобі. Але не треба робити те, що так засмутить усіх і не принесе щастя. Одружуйся. Хай Аллах береже тебе і твою майбутню дружину.

Ібрагім кивнув головою, а сказати у відповідь нічого не зміг. Уперше мені так боляче було відмовляти. Ібрагім — хоробрий і добрий. Я це точно знаю.

24.11.

Біля сміттєвих баків, недалеко від нашого під’їзду, бездомна собака народила цуценят. Сусіди їх довго ганяли й бажали смерті. Я принесла цуцикам води і трохи хліба, за що відразу одержала нотації.

— Не можна годувати собак, Патимат! — суворо крикнула мені друга дружина міліціонера. — Це гріх!

— Гріх не годувати, — відповіла я. — Пророк Магомед велів дбати про тварин!

Друга дружина презирливо пирхнула й зникла.

У навколишніх будинках люди називають мене Патимат або Фатима. Ніхто на новому місці проживання не знає мого паспортного імені. Тому ми досі живі.

Собак у Чечні не люблять. Місцеві забобони говорять, що в собак може вселитися злий дух (зовсім як у старих російських казках у котів). Тому собак побоюються і женуть.

У нас у моєму дитинстві жив пес. Мій дідусь Анатолій знайшов його під час капітального ремонту будинку на початку 90-х років. Хтось кинув щеня в підвал, і воно вило кілька днів. Дідусь, прив’язавши міцну торбу до своєї палиці, спустив «сачок» униз, і цуценя самé залізло в сумку. Так його вдалося врятувати. Вирішили, відігріється, і відпустимо надвір. Та наступного ранку цуцик із коридору приніс дідусеві капці в зубах! І лишився. Виявився дівчинкою. Назвали Чапа. Але деякі сусіди з вулиці Завєти Ільїча не могли заспокоїтись: вони весь час погрожували зарізати Чапу. Мама ніколи не відпускала її з повідка. Сама собака була неймовірно добра.

Були сусіди, які Чапу любили й приходили гратися з нею. Одні ж люди придумали ось що: вони підіслали свого малюка. Він постукав до нас у двері й сказав:

— Я обідав,