Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

й зайнявся наукою, написавши, якщо Алма не помилялась, кілька непоганих і детальних розвідок про вусоногих раків. Але вона ніколи не вважала його чільним натуралістом свого покоління.

І от тепер, читаючи рецензію на його нову, дивовижну книжку, Алма побачила, що Чарльз Дарвін — красномовний знавець вусоногих раків, сумирний любитель пінгвінів — ховав свої карти. Як виявилось, він збирався показати світові щось грандіозне.

Алма поклала газету на стіл і схилила голову на руки.

Вогненний слід, ага.

Алма витратила майже тиждень на те, щоб дістати з Англії примірник «Походження видів», і весь той час прожила, мов у трансі. Вона знала, що не зможе належно відреагувати на цей поворот подій, доки не прочитає — слово в слово — те, що Дарвін сказав сам, а не те, що хтось сказав про нього.

Книжка прибула 5 січня — на її шістдесятий день народження. Алма пішла до свого кабінету, захопивши зі собою їжі й пиття, щоб протриматися деякий час, і зачинила двері. А тоді розгорнула «Походження видів» на першій сторінці, почала читати захопливу Дарвінову оповідь і відразу ж провалилась у глибоку печеру, де з усіх боків відлунювали її власні ідеї.

Ні, він не вкрав її теорії. Ця абсурдна думка жодного разу не прийшла їй до голови — адже Чарльз Дарвін зроду не чув про Алму Віттекер, та й не мав для цього причин. Але мов ті два дослідники, які двома різними стежками рушили на пошуки одного й того ж скарбу, вони з Дарвіном натрапили на ту ж саму скриню зі золотом.

Висновок, до якого вона дійшла на прикладі моху, він зробив, спостерігаючи за зябликами. Те, що вона бачила на валунах у Білому Акрі, він бачив на Галапагоському архіпелазі. Її валуни були не чим іншим, як архіпелагом у мініатюрі. Зрештою, острів є островом — байдуже, скільки він має завширшки: три фути чи три милі — а всі найдраматичніші події у світі природи відбуваються на незайманих, крихітних острівних полях бою. Прекрасна книжка.

Коли Алма її читала, душа борсалася між розпачем і прагненням помсти, між жалем і захопленням.

Дарвін писав: «Особин народжується більше, ніж може вижити. Житимуть вони чи помруть, визначає піщинка на шальках».

Він писав: «Одне слово, ми всюди бачимо чудові наслідки пристосування, у кожному куточку світу природи».

Алма відчула, що в її душі наростає така могутня хвиля суперечливих почуттів, що вона от-от зімліє. Її наче вогнем з печі всипало: вона мала рацію.

Вона мала рацію!

Вона продовжувала читати, а думки про дядька Діса без упину роїлися в голові. Думки нестримні й суперечливі: якби ж він дожив до цього дня! Дякувати Богові, він не дожив до цього дня! Як би він гордився і злився водночас! Дорікав би їй без кінця: «От бачиш, я ж казав тобі друкуватися!». Та все ж він би радів цьому визначному, схвальному підтвердженню теорії його племінниці. Вона не знала, як осмислити все це без нього. Їй страшенно його бракувало. Вона б залюбки вислухала його дорікання заради кількох підбадьорливих слів. Шкода, що батько не дожив до цього. Шкода, що мама не дожила. І Емброз. Шкода, що вона не опублікувала свого трактату. Алма не знала, що думати.

Чому вона не видала його?

Це питання боляче її жалило — та все ж, читаючи Дарвіновий шедевр (а то був таки шедевр!), вона знала, що ця теорія належить йому, що вона мусила належати саме йому. Навіть якби вона висунула її першою, вона б не висловилась краще за нього. Могло б статись і так, що до її аргументів ніхто б і не прислухався — але не тому, що вона жінка чи тому, що про неї ніхто не чув (хоча це теж не пішло б їй на користь), а просто через те, що вона не зуміла б переконати весь світ так красномовно, як Дарвін. Її наукові міркування були досконалі, а от письмо — кульгало. Алмин трактат мав сорок сторінок, а «Походження видів» — понад п’ять сотень, але вона не мала жодного сумніву, що Дарвінова праця у стократ приємніше читається. Дарвінова книжка була написана вправно. Задушевно. Грайливо. Вона читалась, як роман.

Він назвав свою теорію «природним добором». Геніально точний термін, простіший і гарніший за Алмину громіздку «теорію суперницьких змін». Старанно вибудовуючи свою теорію природного добору, Дарвін не був різкий і агресивний. Читач пізнавав у ньому свого лагідного сусіда. Він писав про той же похмурий і жорстокий світ, що його пізнала Алма, — світ безкінечних убивств і смерті — але в його мові не було ані натяку на жорстокість. Алма нізащо б не наважилась писати так м’яко; вона просто не знала б як. Її проза гриміла, як удар молотком; Дарвінове письмо звучало, мов псалом. Він прийшов не з мечем, а зі свічкою. Ба більше: на кожній сторінці він натякав на існування божества, жодного разу при цьому не згадавши про Творця! Виспівуючи хвалебні оди могутності часу, він творив відчуття дива. Він писав: «Що за безлік поколінь, яких не здатен охопити розум, змінювався один за одним упродовж довгих років!». Він був зачудований «прекрасними відгалуженнями» змін. Висловив чудове спостереження про те, що дива пристосування зробили кожне створіння на планеті — навіть найдрібнішого жучка — дорогоцінним, дивовижним і «шляхетним».

Він запитував: «Чи має ця могутність межу?».

Він писав: «Ми споглядаємо обличчя природи, осяяне радістю…»

Він підсумовував: «У такому погляді на життя є велич».

Алма дочитала книжку й дозволила собі розплакатись.

Перед обличчям такого розкішного й неймовірного досягнення їй залишалось тільки одне — плакати.

Року 1860-го «Походження видів» прочитали всі, і всі про це сперечалися, але ніхто не читав книжку так уважно, як Алма Віттекер. Під час дискусій у салонах на тему природного добору вона не розкривала рота — навіть коли про це заговорили її голландські родичі — зате ловила кожне слово. Вона побувала на всіх лекціях на цю тему й прочитала кожну рецензію, критику й відгук. Крім того, Алма час від часу перечитувала книжку, відчуваючи при цьому і дослідницький інтерес, і захоплення. Вона була науковцем і хотіла розглянути Дарвінову теорію під мікроскопом. Хотіла порівняти свою теорію з його.

А найдужче її цікавило те, як Дарвіну вдалося розв’язати проблему Пруденс.

Відповідь знайшлася швидко: ніяк.

Дарвін не подолав її, бо — доволі хитро — взагалі не згадав у цій книжці про людей. У «Походженні видів» ішлося про природу, а не про