Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

багато років тому, але тепер втратила ще раз — цього разу назавжди. Пруденс усе життя кохала Джорджа, а він її — принаймні так сказала Алмі Ганнеке. Але Джордж зійшов слідом за бідолашною Реттою у могилу, навічно пов’язаний долею зі своєю нещасною мініатюрною дружиною, якої він ніколи не кохав. Усі можливості їхньої юності, подумала Алма, були змарновані — всі. Їй уперше спало на думку, як схоже в них із сестрою склалася доля — обидві були приречені кохати недосяжних їм чоловіків, і обидві вирішили кохати їх попри все. Кожен, звісно, вибирає свій шлях, і в стоїцизмі є певна шляхетність, але деколи трагічність цього світу неможливо стерпіти, а муки кохання, подумала Алма, найбезжалісніші з усіх.

Спочатку їй захотілося зараз же повернутись додому. Але Білий Акр більше не був їй домом, і від самої думки, що, увійшовши в старий маєток, вона не побачить Ганнеке де Ґроот, Алмі голова пішла обертом. Вона натомість пішла до свого кабінету й написала у відповідь лист, шукаючи в своєму серці дрібку розради й не знаходячи її. Звернувшись, проти своєї звички, до Біблії, вона процитувала Псалми. Написала сестрі: «Близький Господь до тих, у кого розбите серце». Алма цілий день провела, зачинившись у своїй кімнаті, згорблена під тягарем горя. Їй не хотілось засмучувати свого дядька трагічними новинами. Він був такий радий почути, що його улюблена няня Ганнеке де Ґроот досі живе на світі; Алмі не вистачить духу повідомити йому про її смерть, як і про решту смертей. Вона не хотіла затьмарювати його життєрадісний настрій.

Не минуло й двох тижнів, як вона переконалася, що зробила правильно, бо дядько Діс зліг з гарячкою, і до вечора його не стало. То була одна з тих лихоманок, що прокочувалися Амстердамом щоліта, коли застояна вода в каналах починала немилосердно тхнути. Ще сьогодні вранці Діс, Алма й Роджер снідали разом, а вже до наступного сніданку дядька не стало. Йому було сімдесят шість. Ця втрата — слідом за трьома іншими — стала для Алми таким тяжким ударом, що вона ледве тримала себе в руках. Вона цілу ніч ходила туди-сюди кімнатою, притиснувши руку до грудей зі страху, що її ребра розкриються і серце впаде на землю. Вона так мало знала дядька — надто мало! Чому в них було так мало часу? Вчора він ще був тут, а сьогодні Бог уже покликав його до себе. Покликав їх усіх.

На похорон доктора Діса ван Девендера зібралося пів-Амстердама. Четверо його синів і двоє найстарших внуків несли домовину від будинку на Плантаж-Парклаан до церкви за рогом. Невістки й внуки плакали, тримаючись одне за одного; вони затягнули Алму до себе, й та знайшла втіху в тісному родинному колі. Діса всі обожнювали. Його смерть усіх спустошила. Крім того, родинний духівник розповів, що доктор ван Девендер усе життя був потайним взірцем милосердя; і серед присутніх було чимало тих, кому він роками допомагав, чи кого він навіть урятував.

Це відкриття було сповнене такої іронії — у світлі нескінченних опівнічних суперечок Алми й Діса — що Алмі захотілося нараз плакати і сміятися. Дядькова ціложиттєва щедрість, звичайно, ставила його на високу сходину на Маймонідовій драбині, але ж він міг хоч раз про це згадати! Як він міг сидіти поруч з нею і рік за роком заперечувати будь-який зв’язок між альтруїзмом і наукою, і при цьому таємно і невтомно займатися добрими справами? Алма була ним зачудована. Сумувала за ним. Їй захотілось розпитати його про все, по-доброму подражнити, — але його вже не було.

Після похорону найстарший син Діса, Елберт, який відтепер переймав управління «Гортусом», підійшов до Алми й люб’язно запевнив, що її становищу в їхній родині й у ботанічному саду нічого не загрожує.

— Про майбутнє можете не хвилюватися, — сказав він. — Ми всі хочемо, щоб ви залишилися з нами.

— Дякую, Елберте, — тільки й змогла вимовити Алма, й вони з братом обійнялись.

— Мене тішить те, що ви його любили так само, як і ми, — додав Елберт.

Але ніхто не любив Діса дужче, ніж його вірний пес Роджер. Як тільки Діс занедужав, руденький песик ні на крок не відходив від господаревого ліжка; не пішов навіть тоді, коли покійника звідти забрали. Він застрибнув на постіль і завмер на охололому простирадлі. Нічого не їв — навіть французького тоста, якого Алма приготувала для нього власноруч і крізь сльози хотіла згодувати йому з руки. Пес обернувся до стіни й заплющив очі. Вона погладила його по голові, заговорила до нього таїтянською і нагадала йому про його шляхетних предків, та Роджер навіть не писнув. За кілька днів його теж не стало.

Якби не чорна хмара смерті, яка заступила Алмі світ того літа 1858 року, вона б почула про те, що 1 липня у Лондоні відбулося засідання Ліннеївського товариства. Зазвичай Алма читала всі публікації найавторитетніших наукових товариств Європи й Америки. Але того літа думками вона витала деінде — і їй можна було пробачити. Доки вона тужила, на її столі накопичився цілий стос непрочитаних журналів. Догляд за Печерою мохів забирав останні сили. Все решта проходило повз неї.

Тому засідання товариства вона теж пропустила.

І почула про нього аж через рік, одного ранку наприкінці грудня, коли розгорнула примірник «Таймс» і прочитала рецензію на нову книжку містера Чарльза Дарвіна під назвою «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження придатних порід у боротьбі за життя».

Розділ тридцятий

Алма, звісно ж, чула про Чарльза Дарвіна; про нього всі чули. Року 1839-го він опублікував доволі популярну книжку про свою мандрівку на Галапагоські острови. Та книжка — захопливий опис мандрів — прославила його. Дарвін був вродженим оповідачем і передав своє захоплення світом природи невимушеним і дружнім тоном, який припав до вподоби читачам із найрозмаїтіших прошарків. Алма й сама захоплювалась талантом Дарвіна, бо самій їй ніяк не вдавалось писати так цікаво й доступно.

З його «Подорожі на кораблі „Біґль“» Алмі найбільше запам’ятався опис пінгвінів, які пливли посеред ночі в фосфоресцентних водах, залишаючи, за словами Дарвіна, «вогненний слід» у темряві. Вогненний слід! Алмі так сподобалась ця фраза, що вона пам’ятала її й досі, двадцять років опісля. Його слова пригадались їй навіть під час мандрівки на Таїті, тієї чарівної ночі на «Елліоті», коли вона побачила світіння на власні очі. Але більше нічого з тієї книжки вона згадати не могла, а Дарвін відтоді нічим особливим не відзначився. Він покинув мандри