Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

звисала їй через плече й закінчувалася там, де починалися схили її грудей. Коли вперше дивишся на цю жінку, помічаєш її чималий зріст, а тоді твої очі прикипають до того волосся. Починаєш задивлятися: твої очі мало не відчувають його жорстку, однак плавну текстуру. І якщо ти чоловік, то зловиш себе на думці про те, який би вигляд вона мала з розпущеним, вільним волоссям, як би воно розсипалося по залитій місячним сяйвом подушці. Почнеш фантазувати, яка вона в ліжку. Однак вона ніколи й нікого до себе не підпускала. Вона була чистою. Вона чекала. Якось у коледжі вона поспілкувалася з дошкою Уїджі[275]. І вона знову задумалася, чи цей чоловік — не той, хто їй потрібен.

— Зажди, — сказала вона до хлопця.

Вона повернула його скручене злістю обличчя та спокійно поглянула йому у вічі. Вона знала, у чому проблема.

— З домом нічого не трапиться. Джо, навіщо йому щось ламати?

Він відвернувся й подивився на будинок стурбовано, тужно.

— Коли він рушить далі, ми підемо слідом.

Хлопчик люто захитав головою.

— Так, мусимо. Я мушу.

Це їй наказувало чуття. Можливо, він не той, на кого вона чекала, та навіть якщо так, цей чоловік є ланкою в ланцюгу, за яким вона йшла все своє життя, і шлях уже майже скінчився.

Джо (насправді звали його інакше) вирячив очі та замахнувся ножем, ніби хотів її штрикнути. Жінка не ворухнулась, і він повільно опустив зброю. Хлопець розвернувся й тицьнув ножем у бік дому.

— Ні, не заріжеш, — мовила вона. — Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до…

Вона замовкла. «До інших людей», — ось що вона збиралася сказати. «Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до інших людей». Та вона була не певна, що хотіла сказати саме це, а якщо й так, то не знала, чи ці слова вичерпні. Її почали розривати дві внутрішні сили, і вона побажала, щоб ніколи й не зустрічала Ларрі Андервуда. Вона хотіла знову приголубити хлопця, та він злостиво відсмикнувся. Джо дивився на великий білий дім палаючими, ревнивими очима. Трохи згодом він шмигнув назад у кущі, кинувши на неї докірливий погляд. Жінка рушила слідом, аби впевнитися, що з ним усе буде гаразд. Хлопець лежав, скрутившись у позу ембріона й притиснувши ніж до грудей, наче малу дитину. Він засунув до рота великий палець і заплющив очі.

Надін підійшла до місця, де ручай розлився в невелике озерце. Вона присіла, попила води з долонь, а тоді сіла й узялася стежити за домом. Очі були спокійними, а обличчя — майже як у Мадонни Рафаеля.

———

Після обіду Ларрі їхав велосипедом трасою 9 (цей відрізок дороги був обсаджений деревами), коли попереду з’явився зелений, пофарбований світловідбивною фарбою знак, і він зупинився. «МЕЙН, КРАЇНА ВІДПУСТОК» — здивовано прочитав він. Ларрі не вірив власним очам. Очманівши від страху, він пройшов неймовірну відстань. Або так, або кілька днів просто випали з його пам’яті. Ларрі вже хотів рушити далі, коли якийсь шум за деревами змусив його рвучко озирнутися. Він нічого не побачив — лише пустку траси 9, що бігла назад, до Нью-Гемпширу. Певне, то лише витівки його уяви.

Ларрі полишив великий білий будинок, де поснідав сухою вівсянкою та крекерами «Рітц» із сиром, начавленим з аерозольної бляшанки, і відтоді в нього кілька разів з’являлося сильне відчуття, ніби за ним хтось стежить. Ларрі щось ввижалося, чулося… Його спостережливість, яка почала оживати в цій дивній ситуації, постійно надсилала імпульси в його нервову систему, одначе вони були такими слабенькими, що діяли мало не на підсвідомому рівні. Вона подразнювала його нервові закінчення такими дрібницями, що вкупі це породжувало розмите враження, ніби за ним спостерігають. Та це не лякало його так, як раніше. Відчуття не скидалося на марення чи галюцинацію. Якщо за ним хтось стежив, однак тримався в тіні, це тому, що його боялись. І якщо ця людина (чи люди) боялася кволого скелета на ім’я Ларрі Андервуд, який сцяв навіть сідати на мотоцикл, йому не має бути страшно.

Ларрі стояв посеред дороги, розставивши ноги над рамою велосипеда, який прихопив у крамниці спорттоварів за чотири милі на схід. Він відкрив рот і гукнув чітким голосом:

— Є там хто? Якщо так, чому б вам не вийти? Я вас не скривджу.

Відповіді не почулося. Ларрі стояв під знаком на межі штатів, чекав, пильнував. Цвірінькнула й зринула в небо якась пташка. Більше нічого не ворушилося. Трохи згодом він покотив далі.

———

О шостій вечора Ларрі доїхав до містечка Норт-Бервік на перетині трас 9 і 4, вирішив заночувати там і вранці рушити далі, до океану.

На перехресті трас стояла невеличка крамниця, і в холодильнику знайшлась упаковка з шести бляшанок пива «Блек лейбл». Він ніколи не куштував цієї марки — мабуть, місцева. Ще Ларрі прихопив велику упаковку картопляних чіпсів «Гампті-Дампті» зі смаком солі та оцту і дві банки консервованої яловичої печені «Дінті Мур». Він склав це добро в наплічник і вийшов на вулицю.

Через дорогу був ресторан, і на мить Ларрі здалося, що він побачив, як за будівлею майнули дві довгі тіні, та вони швидко зникли з поля зору. Можливо, то зір викидає коники, однак Ларрі так не думав. Він задумався, чи не перебігти через вулицю й не заскочити їх зненацька: я знайшов, виходьте — гру скінчено, дітки. Та краще не треба. Він знав, що таке страх.

Натомість він рушив трасою далі. На велосипедному рулі вигойдувався напханий наплічник. Попереду з’явилася велика цегляна школа. За нею ріс ряд дерев. Ларрі набрав у посадці гілок на вогнище й склав їх посеред асфальтованого дитячого майданчика. Неподалік був струмок, що пробігав повз текстильну фабрику та ховався в трубу під трасою. Ларрі остудив пиво у воді й підігрів собі печеню просто в бляшанці. Потім узяв бойскаутські казанок із ложкою, сів на гойдалку та заходився їсти. Його тінь ковзала затертою розміткою баскетбольного майданчика туди-сюди, туди-сюди.

Ларрі розмірковував, чому переслідувачі його майже не лякають. Тому, що тепер він упевнений, що то люди. Двоє, а то й більше. До того ж йому стало цікаво, чому цілий день він почувається так добре — так, немов учорашній відпочинок вигнав із його системи якусь чорну отруту. Може, йому просто було потрібно виспатися як слід? Тільки це? Ні, надто просто.

Він вирішив увімкнути логіку. Якби переслідувачі хотіли завдати