Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

ноги, спуститься до струмка та нап’ється води, умиється. Певне, від нього тхне… Ну то й що? Рита померла, і хто ж його тепер нюхатиме?

У голову полізли похмурі, дурні думки. Чи досі вона лежить у наметі? Уже роздулася та принаджує мух? Дедалі більше скидається на моторошну цукерку, що сидить у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1? Чорт, а де ж іще? Точно не грає в гольф із Бобом Гоупом у Палм-Спрінгс[270].

— Боже, який жах, — прошепотів він і поплазував через дорогу.

Щойно Ларрі опинився в затінку, йому здалося, що на ноги стати він зможе, та напружуватися не хотілося. Проте він не пожалкував сил, щоб обережно зиркнути через плече на дорогу — хотілося впевнитися, що «гарлей» за ним не женеться.

У затінку було прохолодніше (щонайменше градусів на п’ятнадцять[271]), і Ларрі протяжно зітхнув від задоволення й полегкості. Весь день у потилицю било сонце, і він спробував її помацати, та одразу ж шикнув від болю й відсмикнув руку. Згорів? Треба взяти «Ксилокаїн»[272] та інше помічне лайно. Заберіть тих людей зі спеки. Смали, крихітко, смали. Воттс. Пам’ятаєш Воттс[273]? Ще один подих минулого. Та й весь рід людський — то лише одна потужна відрижка з минулого. Величезний золотий вихлоп.

— Мужик, ото тебе криє, — промовив Ларрі.

Він прихилив голову до грубої кори в’яза й заплющив очі. Поплямована сонцем тінь утворювала всередині його заплющених повік рухливі чорно-червоні візерунки. Поряд утішно й любо жебоніла вода. За хвилинку він сходить туди, нап’ється та вмиється. За хвилинку.

Він задрімав.

Спливали хвилини, і вперше за останні дні його дрімота переросла в глибокий сон без сновидінь. Руки обм’якли на колінах. Впалі груди здіймалися й опускалися. Від бороди обличчя здавалося ще худішим — то було лице самотнього біженця, який утік із такої страшної бійні, у яку ніхто й не повірить. Зморшки, що закарбувалися на його обпеченому обличчі, почали потроху розгладжуватися. Він занурився вниз, до глибинних рівнів підсвідомості, і заліг там, наче маленька річкова істота — в прохолодному мулі. Сонце спустилося ближче до обрію.

Щось обережно ворухнулося в пишних кущах біля струмка, і листя затрусилося, затихло, тоді знову зашурхотіло. За кілька секунд із нього вигулькнув хлопчик. На вигляд йому було років десять-тринадцять, і на свій вік він здавався доволі високим. Одягнений у самі труси «Фрут оф зе лум». Його тіло вкривала рівна засмага кольору червоного дерева, і тільки над резинкою трусів виднілася дивно біла смужка. Шкіра була поцяткована укусами комарів та кліщів, багато з яких уже майже посходили. У правиці він стискав м’ясницький ніж, який мав футове[274] зазубрене лезо. Ніж виблискував на гарячому сонці.

Він зігнувся, підкрався до в’яза, що ріс біля кам’яного муру, і схилився над Ларрі. Його очі були зеленаво-блакитні, як морська хвиля, трохи розкосі (ближче до скронь повіки загиналися доверху), від чого він скидався на китайця. Безвиразні, дикуваті. Він звів ніж.

— Ні, — почувся жіночий голос, тихий, однак твердий.

Він повернувся до неї, запитально схиливши голову набік, та ножа не опустив. У його поставі читалося розчарування.

— Трохи постежимо. Тоді буде видно, — сказала жінка.

Хлопчик забігав сумними очима — з ножа на Ларрі, з Ларрі на ніж. Урешті він відступив тим самим шляхом, яким прийшов.

Ларрі спокійно спав далі.

———

Щойно Ларрі прокинувся, першим, що він усвідомив, було добре самопочуття. Другим — голод. Третім — те, що із сонцем щось не так. Воно немов назад відкотилося. Четвертим — те, що йому дуже хотілося дзюрити. Ще трохи, і сечею заплаче.

Ларрі підвівся і, дослухаючись до приємного хрускоту в суглобах, зрозумів, що не просто задрімав, а проспав усю ніч. Він поглянув на годинник. То ось що із сонцем таке: двадцять хвилин по дев’ятій ранку. Їстоньки. У великому білому домі має щось знайтися. Консервований суп, солонина. Шлунок забурчав.

Та спершу Ларрі присів біля струмка, роздягнувся й плеснув на себе води. Він помітив, як випирають кістки на тілі — таких у супермени не беруть. Він підвівся, обтерся сорочкою й натягнув штани. З води стирчали спини камінців, і Ларрі скористався ними, щоб перейти через воду. На другому боці він раптом закляк та озирнувся на зарості кущів. Страх, що дрімав, відколи Ларрі прокинувся, раптово спалахнув, наче вибухнув сосновий сук у багатті, і вщух так само зненацька. Певне, то білка чи бабак. Можливо, лисиця. Він махнув рукою, розвернувся й рушив до великого білого будинку.

Коли він був на півдорозі до дому, на поверхню його свідомості зринула одна думка — вигулькнула та луснула, наче бульбашка. Сталося це мимохідь, без дудок із барабанами, та сама її суть прицвяхувала його до землі.

«Чому ти не знайшов собі велосипеда?»

Ларрі стояв посеред газону, на рівній відстані між домом і струмком. Його прибила простота гадки. Він ішов пішки відтоді, як кинув «гарлей». Тьопав, аж доки не впав від сонячного удару чи ще чогось, байдуже. А міг би педалити в темпі швидкого бігу, коли хотілося рухатися швидше, і зараз уже був би на узбережжі та вибирав би собі будиночок біля океану.

Він засміявся — спершу тихо, дещо злякавшись гучного звуку в непорушній безмовності. Коли смієшся сам, без співрозмовника, це означає, що ти вже купив квиток в один бік до оспіваної країни м’яких стін та білих халатів. Та сміх звучав по-справжньому й щиро, так, чорт забирай, сердечно й схоже на колишнього Ларрі Андервуда, що він просто дав собі волю. Він упер руки в боки, закинув голову до небес і зареготав зі своєї дивовижної тупості.

Позаду нього, там, де кущі, за якими ховався струмок, росли найгустіше, з листя на цю сцену дивилися зеленаво-блакитні очі. Вони спостерігали, як Ларрі рушив до дому, так само сміючись та хитаючи головою. Спостерігали, як він піднявся на ґанок та провернув дверну ручку. Спостерігали, як зайшов досередини. А потім кущі затрусилися й зашурхотіли, як тоді, коли Ларрі почув шум, та махнув на нього рукою. Хлопець із ножем проштовхнувся крізь віття — він був так само лише в трусах.

З листя вигулькнула рука й погладила його по плечу. Хлопець одразу ж спинився. З кущів вийшла жінка: вона була високою та поважною, але гілляччя наче й не ворухнулося. Вона мала густе, шикарне волосся з широкими пасмами білої сивини — привабливе, дивовижне. Воно було скручене в тугу косу, яка