Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

зловживань в Абу-Ґрейб і слідчими звітами ви можете ознайомитися на сайті, зазначеному у примітках[434].)

ЗВІТ РАЙДЕРА - ПЕРШИЙ, ЩО ПОДАВ ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНИЙ СИГНАЛ

Перший звіт за наказом генерала Санчеса підготував начальник військової поліції, генерал-майор Доналд Райдер 6 листопада 2003 року. У серпні його призначили головою експертної команди на прохання армійського слідчого підрозділу. Цей підрозділ ідентифікували як Об’єднану оперативну групу №7. До складу цієї багатофункціональної оперативної групи входили з’єднання сухопутних, військово-морських і повітряних сил, морська піхота і цивільні працівники Міністерства оборони.

Цей документ охоплював усю систему в’язниць в Іраку і містив рекомендації щодо її вдосконалення. Зрештою Райдер дійшов висновку, що там були серйозні порушення прав людини, а також значні системні недоліки навчального процесу і використання робочої сили. Його звіт також продемонстрував стурбованість щодо розмитих кордонів між військовими поліцейськими, які повинні були лише охороняти ув’язнених, і групами військової розвідки, призначеними допитувати полонених. Він зазначив, що військова розвідка намагалася залучити військову поліцію до «підготовки» затриманих до допитів.

Плутанина в повноваженнях між військовою поліцією і військовою розвідкою виникла під час війни в Афганістані, коли перші співпрацювали з другими, «створюючи сприятливі умови для подальших допитів». Цей евфемізм описує методи, які дають змогу зламати волю в’язнів. Райдер рекомендував створити процедури, що «визначають повноваження солдатів військової поліції... чітко відокремлюючи дії охоронців від дій працівників військової розвідки». Звіт Райдера потрібно було довести до відома всіх, хто відповідає за систему військових в’язниць. За словами журналіста Сеймура Герша, попри ці важливі висновки, «Райдер применшував серйозність своїх попереджень, оскільки дійшов висновку, що ситуація ще не досягла кризової точки. На його думку, деякі процедури неефективні, але він не виявив, що “підрозділи військової поліції навмисно застосовували недозволені методи поводження з в’язнями”». Слід зазначити, що цей звіт з’явився в розпал найскандальніших зловживань у блоці 1А восени 2003 року, але ще до того, як Джо Дарбі розповів про фотографії (13 січня 2004 р.). У своїй статті в журналі New Yorker (5 травня 2004 р.), присвяченій скандалу, Герш зауважив про звіт Райдера: «Його розслідування в кращому разі виявилося невдалим, а в гіршому було просто прикриттям»[435].

РЕТЕЛЬНИЙ І ЖОРСТКИЙ ЗВІТ ТАҐУБИ[436]

Коли у січні 2004 року сумнозвісні фотографії потрапили до військових керівників і відділу кримінальних розслідувань, генерал Санчес був змушений піти далі, ніж просто спробувати замаскувати факти, виявлені звітом Райдера. Він доручив генерал-майору Антоніо М. Таґубі провести розгорнутіше розслідування звинувачень у зловживаннях стосовно затриманих, незадокументованих втеч ув’язнених і безлічі інших фактів, які вказують на відсутність дисципліни і відповідальності. Таґуба чудово попрацював і провів велике докладне розслідування. Його результати було опубліковано у березні 2004 року. Цей звіт повинні були тримати в таємниці, тому що він містив прямі звинувачення у безвідповідальному ставленні до своїх обов’язків офіцерів, а також серйозні звинувачення інших офіційних осіб. Як наочний матеріал його доповнювали «ті фотографії». Все це було надто скандально, щоб не просочитися в пресу (ймовірно, за чималі гроші).

Звіт Таґуби потрапив до редакції журналу New Yorker, і його висновки і фотографії було опубліковано у статті Герша, але це сталося лише, коли фотографії вже з’явилися в програмі 60 Minutes II 28 квітня 2004 року. (Як ви пам’ятаєте, ця історія почалася для мене саме з цієї програми)

Таґуба без особливих церемоній розкритикував звіт свого колеги, генерала Райдера. «На жаль, багато системних проблем, виявлених під час розслідування [Райдера], не були усунуті і стали предметом нашого розслідування, — пише він. — Доводиться визнати, що багато зловживань щодо затриманих відбувалися одночасно або майже одночасно з розслідуванням Райдера» (курсив додано для наголошення фрази). Далі в звіті Таґуби сказано: «Всупереч висновкам звіту [генерал-майора] Райдера, я бачу, що військовослужбовців 372-ої роти військової поліції, 800-ї бригади військової поліції з самого початку направили туди, щоб змінити стан справ у виправному закладі, “створити умови” для допитів військової розвідки». Також зазначалося, що офіцери військової розвідки, агенти ЦРУ, представники приватних компаній і працівники ІДУ [інших державних управлінь] «активно спонукали охоронців — військових поліцейських — створювати фізичні і психологічні умови для “успішніших” допитів свідків».

На підтримку цього твердження Таґуба наводить дані під присягою свідчення кількох охоронців, які підтверджують співучасть у зловживаннях працівників військової розвідки і слідчих.

Спеціаліст Сабріна Харман з 372-ої роти військової поліції в показах під присягою розповіла про випадок, коли затриманого поставили на ящик і під’єднали йому електроди до пальців рук, ніг і пеніса. І уточнили, що «її завдання — не давати затриманому заснути». Сказала, що працівник військової розвідки розмовляв з [капралом] Ґрейнером [sic].

І заявила: «Працівник військової розвідки хотів змусити їх говорити. А завдання Ґрейнера [sic] і Фредеріка — допомагати військовій розвідці і приватним компаніям так, щоб ці люди почали говорити».

Таґуба наводить свідчення сержанта Джавала Дейвиса про вплив працівників військової розвідки і представників приватних компаній на охоронців військової поліції, що він бачив особисто:

Я сам був свідком того, як ув’язнених в центрі військової розвідки, блок 1А, змушували робити різні речі, які я вважаю сумнівними з погляду моралі. У блоці 1А нам сказали, що у них інші правила й інші СПП [стандартні процедури поводження] з ув’язненими. Я ніколи не бачив статуту або інших документів, де було б викладені ці правила або стандартні процедури, мені про них тільки усно говорили. За 1А відповідав капрал Ґренєр [sic]. Він стверджував, що агенти і солдати військової розвідки давали йому різні завдання, але не було нічого письмового, на що він міг би послатися [sic]». Коли я запитав сержанта Дейвиса, чому правила в блоках 1А і 1Б відрізнялися від правил в інших корпусах в’язниці, він заявив: «В інших корпусах сидять звичайні в’язні, а в блоках 1А і 1Б — ті, кого тримає там військова розвідка». Коли ж я запитав, чому він не доповів про зловживання вищим за званням офіцерам, сержант Дейвис заявив: «Бо я думав, що якби вони робили те, що не відповідає встановленим процедурам або правилам, то хтось про це сказав би. [Тут ми знову можемо спостерігати зло бездіяльності]. Крім того, блок 1А перебуває у розпорядженні військової розвідки, і мені здавалося, що працівники військової розвідки схвалюють зловживання». Сержант Дейвис також заявив, що чув, як працівник військової розвідки заохочував охоронців жорстко поводитися із в’язнями. На запитання, що саме говорив працівник військової розвідки, він відповів: «Розговоріть цього хлопця. Влаштуйте йому поганеньку ніч.

Нехай він отримає як слід». Він стверджував, що ці коментарі було адресовано