Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

Крчовник, той взагалі вкляк на місці, цілком перетворившись на неоковирну брунатну копицю, абсолютно неймовірну в цьому дзеркально-правильному геометричному світі.

— Тут залишайтеся, — кинуло через плече одне з зображень Такаманохари. — Ти, Ігорю, ремонт „Софії” продовж. Нкса підкаже, що й де…

— А ти?..

— Я за капітаном! — зменшувалось і зменшувалось зображення оголеної дівочої постаті в сотнях дзеркал. — За кожні п‘ятнадцять-двадцять метрів шматочок комбінезону відрізатиму та й кидатиму. Якщо тривалий час мене не буде, по них нас знайдете… „Де-те… де-те… де ти?” — застрибали лункі відлуння цього лискучого світу.

Сонька рухалася швидко й безгучно, наче кішка на полюванні. Втім, вона й нагадувала чимось цю хатню тварину, що остаточно здичавіла через втрату домівки.

Кожні двадцять метрів відтинаючи на бігу шматочок свого золотавого комбінезону, дівчина не забувала вдивлятися в дзеркала. В них, на самій межі видимості, ще можна було розрізнити плямисту постать Кременчука.

Те, що вона потроху збільшувалась, вказувало на те, що Сонька пересувалась у вірному напрямку. Лише одного побоювалася Такаманохара, згадуючи оповідь Норильцєва: того, що вистрибне оце вона зараз у згаданий ним ртутний безторосний степ та й враз загубить там капітана. Тому дівчина бігла щосили, намагаючись якнайбільше скоротити відстань до Кременчука. І ще намагалась сама не загубитись в навколишньому дзеркальному хаосі.

А як мерхнути навколо знову розпочне? Що воно тоді робити?.. Загалом, цікавий феномен, але досліджувати його причини в Соньці взагалі не було часу. Бо наслідки, вони завжди важливіші за причини. А час… На багато чого не вистачає їм усім часу останнім часом.

Невдоволено скривившись від невдалого каламбуру, дівчина в черговий раз чикнула ножицями, відтявши ще один клапоть від лівого рукава. Того вже майже не залишалося і невдовзі прийдеться вдаватися до правого.

Відображення капітанів стрибнули кудись убік і Сонька мимовільно поточилася слідом. І раптом на невловиму мить припинила свій біг.

Ледь не впала. Але встояла і, зчепивши зуби та намагаючись не дивитися на найближчі дзеркальні крижини, побігла далі. Усю її розпочало наповнювати ртутно-нудотне змоторошіння і вона з останніх сил намагалася не дати цьому відчуттю остаточно опанувати нею. А лякатися їй було чого: майже впритул оминаючи деякі кристали торосів і бачачи в них зеленкувату пляму того, що було Кременчуком, вона… Вона не бачила власного відображення!!!

Наче й не було її в цьому світі, не існувало. Наче це не вона зараз, намагаючись втримувати рівне дихання, пересувалася по кілкій поверхні додекаедрної планети.

Начебто вона лишень… Сонька аж очі заплющила на мить, беручи себе в руки.

Не думай про це, не думай! Треба наздогнати капітана, треба! Не думай… А зіниці мимохіть косилися й косилися на гладенькі поверхні і нереальна відсутність у них свого вкрай оголеного відображення судомила розпашіле тіло.

Нажахане тіло, якого не було.

Не відомо, чи витримала б Такаманохара таке вишукане катування цього, зовсім вже незрозумілого, світу, якби її увагу не відволікло інше явище: їй здалося, що перед постаттю Кременчука розпочала мерехтіти якась дивна хвиля. А він біг просто на неї, наче не помічаючи нагромадження сріблястих цяток, що стрімко наближалося просто йому назустріч.

Дівчина примружила очі: а це що за диво? Їй здалося, що верхня межа цього утворення хилитається, наче далекий щільний табун коней, що, сплавившись в єдину масу, біжить по обрію. І тут, оминувши черговий ропак без свого відображення в ньому, Сонька вилетіла на відкритий простір. Наче випала на нього.

Далеко-далеко попереду, вимахуючи іграшковим мечем, по цьому простору, вкритому ртутною ковилою, біг Богдан.

Степ був абсолютно, неприродно плаский. Курганів та пагорбів, згаданих Норильцєвим, в полі зору не спостерігалося. В полі зору, ген на обрії, дійсно спостерігалася лава коней, що швидко наближалися до капітана.

Ближче. Ближче, ближче. Ще ближче… І раптом Сонька, голосно зойкнувши та безпорадно відкинувши вбік і ножиці, в залишки комбінезону, кинулася до капітана, галасуючи на бігу:

— Богдане, Богдане, обережно!

Той наче не чув її. А ртутні коні зростали, зростали на очах і на кожному з них похитувався ртутний вершник в коротенькій туніці й з довгим волоссям, перехопленим обручем-банданом. В іншій час Такаманохара неодмінно згадала б Зоребора Сталеву Десницю, але зараз їй було не до того.

— Богда-а-а-ане!!

Попереду загону — ні, не загону, а цілісінької тобі армії вершників! — на масивному коні скакав дебелий чолов‘яга з якоюсь булавою, яку він тримав в опущеній лівиці. Не дивлячись на свої масивні вигляди, рухи і тварини, і її господаря, були вивіреними та плавними. Кошачими.

Хижими. Як ото нещодавно й в самої Такаманохари.

Ось вершник змахнув булавою, явно вказуючи на Богдана, і з кінської лави виокремився невеличкий загін, що напівколом почав оточувати постать Кременчука.

— Богда-а-а-ане!!

Ртутна кавалерія змикалася навколо капітана, а він вимахував мечем, не дозволяючи вершникам впритул наблизитися до себе. І це було останнім, що побачила Сонька перед тим, як коло зімкнулося остаточно.

Такаманохара аж вискнула від розгуби і з розбігу стрибнула на круп коня, що похитувався задом до неї, наче його господар не мав бажання помічати наближення дівчини.

Стрибнула вона, значить, і… І поїхала носом по склистому ковилу, впавши на землю. Але не з коня впавши.

А просто пролетівши крізь нього.

Крутнулася на траві і, обганяючи свій жах, схопилась на рівні та й щосили хльоснула тварину по срібному писку. Та навіть не ворухнулась, а рука легко, як до того — Соньчине тіло, пройшла крізь шкіру та вудила. Крізь порожнечу пройшла. Та що це за чудасія така!

Рвучко й розгублено обернувшись, Сонька побачила, як чолов‘яга з булавою зіскочив зі свого коня і зробив крок до капітана. Той, загрозливо здійнявши меча, завмер на місці.

Але чолов‘яга продовжував наближатися до нього, правицею вихопивши з піхв, які тільки-но роздивилася дівчина, і свого меча. Дуже довгого меча. Майже в три рази