Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

— Пусти! — розлючено смикнувся Богдан, видираючись з рук Такаманохари.

Видерся. І, шпурнувши дівчину вбік, кинувся до Норильцєва, котрий вже намагався здійнятись на рівні.

Обігнав незграбного Нксу і, ледь не наступивши на бандуру, з розвороту вгатив носаком ноги просто по щелепі Зоребора.

Того аж підкинуло десь на півметра, а крчовник заверещав так, що знову вуха позакладало, як оце тільки-но при раптовому й дивному пробудженні.

Крик Такаманохари, до речі, був не менше оглушливим.

— Кременчу-у-у-ук!!! „Ук-ук-ук!”, — зареготала скляна луна, а Богдан, не звертаючи уваги ані на неї, ані на верещання колишньої своєї бойової команди, знову впритул підскочив до Зоребора, одним стрімким порухом вихоплюючи в того з піхв нерозлучного акінака. Ухопився за рукоять обома долонями, високо здіймаючи меча й готуючись за мить щосили опустити його просто на патлату, перехоплену тонким обручем, голову.

— Ні-і-і-і!!! — виринула звідкись збоку кошлата копиця, зворушливо й безстрашно розставляючи свої тонесенькі рученята та намагаючись прикрити ними хлопця, що остаточно так і не прийшов до тями. — Ні, Крчуче, не можна ж так!

— Геть! Геть з дороги, виродку піррянський!

— Богдане… — напружено почулося з іншого боку і капітана миттєво розвернуло на голос, а гостряк леза акінака вперся в тендітну дівочу шию.

— Геть, курво!

— Послухай-но, Богдане, я не знаю, що там у вас сталося… Не відаю, як ви тут з‘явилися… Тим більше, що якесь дивне запаморочення в нас з Нксою було… Але… Але ж і дійсно, не можна отак. Ще покалічиш когось.

— Я не покалічу. Я вб‘ю! — налиті кров‘ю очі капітана, здавалося, зараз вистрибнуть зі своїх орбіт.

— Кого?

— Зоребора. Поки що. Гниду оцю! А якщо заважатиме, то й… То й на вас не подивлюся. Остогиділи!

— Капітане, заспокойся. Розкажи, краще, що у вас трапилось?

— А нас?! Це у вас трапилося, у вас!.. Спочатку через тебе в мене Дарт Вейдер доньку викрав…

— Капіт…

— Стули пельку! Спочатку через тебе я доньку знову втратив, а потім… Потім через нього, — копнув Богдан черевиком по боку Норильцєва, що слабко ворушився в нього під ногами. — Бандуру, чи бачите, врятувати йому закортіло. Врятував, паскудо?.. Та якби ти електратора не розбурхав, то…

Другий удар знову кинув Норильцєва, що спробував було встати, на землю, а піррянин, заверещавши особливо обурливо, впав на хлопця, прикриваючи його своїм смухастим тільцем.

— От-от… Захищайте одне одного, захищайте. Ось тільки хто доньку мою захистить, хто!? Я ж через вас, через вас її постійно втрачаю!

— А через кого ти її вперше втратив? — зненацька тихо, дуже тихо, запитала Такаманохара. І капітана наче заціпило.

Через кого?.. Олена вважала, що саме через нього. Він — що через клятий збіг обставин. Але… Але насправді колишня дружина була ближчою до істини. І найстрашніше те, що він сам розумів це.

Як би тоді, опісля помаранчевої революції, він не злякався, що випірнуть назовні деякі його задавнені грішки… Як би не вирішив сам покаятися у них… Як би, знаючи методи відплати тих, кого могло торкнутися ото його каяття, не вирішив заховати родину в селі… Олені тоді було потрібно терміново вирішити деякі власні справи і він, злякано-розгублений, сам повіз доньку до Китоврасів…

За все, за все, за кожне своє слово, за кожний свій вчинок, за кожний, навіть ненавмисний, порух, ми відповідаємо в цьому житті. А поза ним?!? Втім, не це головне. Головніше: чим відповідаємо.

— Богдане, Богдане, що з тобою? — кинулася було до нього Сонька, побачивши, як болісно викривилося його обличчя.

— Геть! — прохрипів він. — Усі геть від мене! Я сам, сам…

Хто наблизиться до мене, вб‘ю! Вб‘ю того, хто наблизиться до мене!

А сам задкував, задкував від перекособоченого корпусу „Софії” в бік найближчих торосів, виставивши уперед клинок меча і усіма своїми жахами та розгубами відбиваючись у сотнях дзеркальних площин.

— Я сам! Хто піде за мною, вб‘ю!

А потім рвучко крутнувся на місці — лише лезо акінака, виснувши, розтяло повітря — та й кинувся просто в нагромадження гігантських лискучих кристалів. Сонька сунулася було за ним, але слабкий стогін змусив її зупинитися. Обернулася: Зоребор, якого підтримував Нкса, вже зайняв горизонтальне положення і, скривившись, крутив головою, намагаючись остаточно прийти до тями.

— Н-не… не можна його самого… — видихнув, роблячи непевний крок до Такаманохари. Похитнувся. І впав би, якби не був підтриманий крчовником.

— А, щоб вас!.. — зчавлено вигукнула дівчина, спостерігаючи за тим, як зменшуються плямисті відображення в тисячах здиблених дзеркал. — Нксо, а ну швиденько ножиці мені з каюти притаскай!

— Для чого?

— Швидко, я тобі кажу! — рявкнуло дівча і, спостерігаючи за тим, як піррянин перелякано тупотить до відчиненого люку „Софії”, запитала в Норильцєва: — Що там у вас сталося?

Зоребор, намагаючись говорити коротко, описав ситуацію. Сонька, все більше й більше хмурніючи та час від часу кидаючи стурбовані погляди на тороси, в яких ще можна було розрізнити камуфляжні рухи капітана, нетерпляче тупцювала на місці. Нкса з ножицями — цілком, до речі, земного вигляду, чому свого часу немало дивувався Кременчук — вигулькнув з апарату саме тоді, коли хлопець завершав свою нетривалу, але збуджену оповідь.

Буквально вихопивши перукарське причандалля з кінцівки Нкси, Такаманохара зненацька на мить завмерла, ніяково зиркнувши на Норильцєва, а потім рішучими рухами скинула з себе свій золотавий комбінезон, перешитий з арканаріанського плаття. Зоребор аж гикнув з несподіванки, витріщившись нетямущими очима на дівчину.

— Що? — явно ховаючи сором‘язливість за зухвалим виглядом, вигукнула вона. — На Сорорі на мене не надивився? І, залишившись лише в самих тоненьких чорних плавках, крутнулась на місці та й, вже не звертаючи ані на кого уваги, побігла в тому ж самому напрямку, що й капітан. Через шию в неї був перекинутий комбінезон, в руках виблискували ножиці.

— Т-ти чого? — тільки й спромігся видихнути Норильцєв, проводжаючи її