Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

id="id462">

634

Там само. — Арк. 335—336.

635

Там само. — Арк. 337.

636

Кримінальна справа № 47. Том 2. — Арк. 2—3.

637

Сусід по кімнаті В. Стуса у Моршинському санаторії «Світанок».

638

Кримінальна справа № 47. Том 2. — Арк. 4—5.

639

Там само. — Арк. 8—11.

640

Після арешту 8 грудня 1971 року Одеським УКДБ науковця-мікробіолога Ніни Антонівни Строкатої-Караванської, весь «злочин» якої полягав лише в тому, що вона «не відмовилася від свого чоловіка, засудженого на тривалий термін» навіть за значного тиску з боку КДБ, було створено «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої» на основі «ґарантій Конституції СРСР, Декларації прав Людини та Пакту про громадянські і політичні права». Членами комітету стали: економіст з Москви Віктор Красін, пенсіонерка з Києва Оксана Мешко, поетеса зі Львова Ірина Стасів-Калинець, матрос із Одеси Леонід Тимчук, Вячеслав Чорновіл, московський історик Петро Якір і Василь Стус. — Кримінальна Справа № 47. Том 2. — Арк. 209—211.

641

Кримінальна справа № 47. Том 5. — Арк. 133—134.

642

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 272.

643

Усі вірші — недокінчені й ніде, навіть у самвидаві, не публіковані. До обшуку про їх існування не пам'ятав навіть сам поет.

644

Первісні чернетки заяв та листів до вищих партійних і державних установ, які писалися за «гарячими» слідами якоїсь події, а потім або істотно доопрацьовувалися, або просто залишалися в архіві.

645

Там само. — Арк. 272—282.

646

Там само. — Арк. 282.

647

Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 142.

648

Кримінальна справа № 47. Том. — Арк. 287—288.

649

Там само. Том 1. — Арк. 290—294.

650

16 жовтня 1964 p. М. С. Хрущова було усунуто з посади Генерального секретаря ЦК КПРС, а його місце посів Л. І. Брєжнєв.

651

Там само. — Арк. 295—307.

652

І Леонід Селезненко, й Іван Калиниченко факт читання цього вірша визнали, як визнав Калиниченко факт самовільного (себто без згоди автора) переписування тексту вірша. Василеві Стусу на час написання оскарження висунутих проти нього звинувачень це вже було відомо з очної ставки з Л. Селезненком та свідчень І. Калиниченка.

653

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 308—315.

654

Там само. — Арк. 317—320.

655

Кримінальна справа № 47. Том 5. — Арк. 182—183.

656

Там само. — Арк. 192—197.

657

У шостому томі Кримінальної справи № 47 (Арк. 18—19) зберігається заява чи, швидше, крик відчаю «арештанта» Василя Стуса до Голови Спілки письменників України Ю. Смолича:

«Шановний Юрію Корнійовичу! Сьогодні я відчуваю те ж саме, що відчував кафківський чиновник у романі „Процес“. Моє сьогодні для мене незбагненне. Я не знаю, за які гріхи мене тримають під вартою. Не знаю, чим я заслужив на високу увагу КДБ.

Ось уже 7 років, як я існую в неможливих для творчости умовах. Мені здається, що приблизно в таких же умовах перебуває чимало моїх друзів-літераторів — нещасних тільки тому, що вони, крім таланту, мають іще велике бажання чесно працювати для свого народу, щоб дари свого розуму і серця віддати народові — зі своїх чесних рук.

Задля такої розмови я двічі заходив до Вас на Золотоворітську. Одного разу — не застав Вас, другого — Ви приймали якусь іноземну делегацію і добитися до Вас, як сказала мені секретарка, не було ніякої змоги.

Так само марно я прагнув колись зустрітися з О. Т. Гончаром.

Перед тим, як іти на Золотоворітську, я випробував усі можливі зустрічі на „нижчих рівнях“. І з ким тільки не розмовляв! З І. Гончаренком, А. Морозом, Ю. Петренком, Д. Міщенком, П. Загребельним, М. Яровим, Д. Білоусом, Б. Олійником, М. Ігнатенком і т. ін. — із кожним я прагнув вести офіційну розмову, прагнув, аби мені з'ясували, чого мені заборонено бути поетом, критиком, перекладачем. Я нічого від них не добився: усі вони мовчали, кліпали очима, а на краще — обіцяли „з'ясувати це питання“. Із цим питанням я звертався до В. Козаченка, але цей відповів мені, що нам немає про що говорити.

За 13—15 років літературної роботи я написав коло 200—300 віршів, із яких друковано було хіба 30—50; маю понад 30 статей про українську літературу, із яких побачило світ хіба 5—10; перекладав вірші різних поетів світу — Блока і Буніна, Пушкіна і Пастернака, Заболоцького і Брехта, Лорки і Енсценсбергера, М. Валека і Бородуліна, Ружевича і Бобровського, Гете і Гюнтера, Целяна і Бахман, Кестнера, Гейне, Гессе, німецьких поетів доби Середньовіччя. Ще 1966 року я був здав до „Дніпра“ більше друкованого аркуша поезій Мопассана, але переклади мої недавно заперечили і тим самим затримали вихід восьмого тому французького класика.

Я певен, що з моїх власних віршів є добра сотня таких, які читатимуть і наші нащадки. Я певен свого хисту до літератури і знаю, що ще чимало зроблю такого, що буде повнити радістю чи притишеними роздумами обличчя внуків. Певен цього.

Але ненормальні умови існування не дають мені змоги обнародувати тільки те, що зроблене на рівні таланту і почуття максимальної справедливости.

Майже 8 місяців минулого року я віддав перекладам з P. М. Рільке, радіючи з того, що українському читачеві я вперше подарую всі „Дуїнські елегії“. Над ними я працював (уже доопрацьовуючи) до самого арешту.

Не досипаючи ночей, забираючи в себе вихідні дні, я переклав усі 10 елегій, понад 30 поезій цього поета.

Ось уже рік-два, як я відчув, що дійшов певного рівня, на якому можна було доконувати, вершити все те, що виношувалося роками. Серед моїх задумів було докінчення своєї дисертаційної роботи, вивчення проблеми естетичної свідомости в українській поезії 20 століття, дослідження поетики М. Рильського і М. Бажана, екзистенціалістська розробка тематики Свідзінського, етики Сковороди, філософія українського пісенного фольклору. Мав працювати над сценарієм, прозою, циклом елегій і т. п.

Як поет, я все більше і більше тяжів до психологічної поезії — мого генералізованого світо- і самосприймання і усвідомлення. Світ Рільке, Еліота, Заболоцького, Бажана, італійських „герметиків“ — ось те, що, може, на 95 % визначало найвласніший напрям моєї поезії.

З цього погляду я постійно і дуже критично переглянув усі свої попередні ліричні опуси, прагнучи остаточно звільнитися від обтяжливих настроїв із гримасами гніву, нарікання, оскарження, із металом публіцистики й ситуативної ненавиди до зла в усіх його часових, глобальних і навіть іманентних формовиявах.

Отож, наступну книгу своїх поезій мені хотілося зробити сонячною, радісною, навіть — гедоністичною. Я відшукав (і тяжко відшукав) свого найвищого, найлюдянішого і найніжнішого іноіснування, свого висвітленого сковородинівською любов'ю естетичного футуруму, хай і з хапливими перелетами багато де в