Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

ніби моє життя було злиденним? Що спонукає тебе думати, ніби ти мав коли-небудь силу зробити моє життя злиденним?»

Уряди-годи син ставить платівку Тебальді для себе, і, коли слухає, в ньому немов починається якась трансформація. Так, мабуть, було і з батьком 1944 року, його серце теж починало гупати в ритм із серцем Мімі з «Богеми» Пуччіні. А чудова висхідна дуга її голосу, напевне, породжувала в батьковій душі, як-от тепер породжує в його, порив приєднатися до неї в палкому, піднесеному леті.

Що було негаразд із ним усі ці роки? Чому він не слухав ані Верді, ані Пуччіні? Невже був глухий? Чи, може, правда була ще гірша: може, він ще підлітком почув і чудово впізнав заклик Тебальді, а потім із мовчазною манірністю («Я не буду!») відмовився дослухатися до нього? «Геть Тебальді, геть Італію, геть плоть!» А якщо і його батько має піти геть у цій загальній трощі — нехай!

Про те, що відбувається в батьковій душі, він не має уявлення. Батько не розповідає про себе, не веде щоденника, не пише листів. Лише одного разу, випадково, двері трошечки прочинилися. В додатку «Спосіб життя» до суботньо-недільного випуску газети «Argus» він натрапив на анкету «так або ні», яку заповнив і лишив відкритою батько, анкету під назвою «Показник вашого особистого задоволення». Поряд із третім запитанням «Чи знали ви багатьох представниць протилежної статі?» батько поставив галочку в квадратику «ні». Четверте запитання звучало так: «Чи стосунки з протилежною статтю були джерелом задоволення для вас?» — і відповідь знову була «ні».

З можливих двадцяти балів батько набрав шість. Кількість балів п’ятнадцять і вище, стверджує творець того «Показника», такий собі Рей Шварц, доктор медицини і доктор філософії, автор книжки «Як досягти успіху в житті та коханні», найпопулярнішого посібника з особистого розвитку, означає, що респондент був задоволений життям. Натомість кількість балів менша за десять свідчить, що йому треба прищеплювати собі більш позитивний світогляд, і першим кроком у цьому напрямі може бути вступ до якогось клубу або уроки бальних танців.

Теми, які треба розвинути далі: батько і чому він живе разом із ним. Реакція жінок у його житті (розчарування).

Недатований фрагмент

По радіо викривають комуністів-терористів, а також їхніх одурених жертв і приятелів у Світовій раді церков. Теми викриттів можуть змінюватися щодня, проте властивий їм тон залякування — ні. Цей тон знайомий йому ще зі школи у Вустері, де раз на тиждень дітей, від наймолодших до найстарших, заганяли в актову залу й промивали їм мозок. Голос такий знайомий йому, що, почувши перші звуки, він відчуває нудоту і нахиляється вимкнути радіо.

Він — продукт занапащеного дитинства, такого висновку Джон дійшов давно, але дивується, що найбільшої шкоди йому завдано не в закритому просторі дому, а на відкритому місці, в школі.

Інколи він читав книжки з теорії освіти, і в працях представників голландської кальвіністської школи почав упізнавати основу тієї форми шкільництва, яку застосували до нього. Мета освіти, стверджували Абрагам Куйпер і його учні, — сформувати дитину як члена церковної громади, як громадянина, як майбутнього батька чи матір. Саме слово «сформувати» змушує його задуматися. Протягом його навчання у вустерській школі вчителі, й самі сформовані зусиллями послідовників Куйпера, не покладали рук, щоб формувати його і решту довірених їхній опіці хлопчиків, формувати так, як гончар формує горщик, натомість він, використовуючи мізерні, жалюгідні, невиражені засоби, наявні в його розпорядженні, намагався чинити їм опір — чинити опір тоді, як намагається чинити й тепер.

Але чому він чинив такий затятий опір? Звідки походив той опір, та відмова визнавати, що кінцева мета освіти — сформувати його відповідно до якогось наперед визначеного образу, бо інакше він не мав би ніякої форми, а животів би в природному стані — дикун, позбавлений спасіння? Тут може бути лише одна відповідь: осередок його опору, його теорія, протиставлена їхньому куйперизму, походили, напевне, від матері. Тим або тим чином завдяки своєму вихованню як доньки євангелістського місіонера, а найімовірніше, завдяки своєму єдиному року в коледжі, року, після якого вона отримала диплом із правом викладання тільки в початковій школі, вона засвоїла альтернативний ідеал вихователя і його завдання, а потім якось передала цей ідеал своїм дітям. Завдання вихователя, на думку матері, полягало в з’ясуванні та розвитку природних талантів дитини, талантів, із якими дитина народилася і які роблять її унікальною. Якщо уявляти собі дитину як рослину, тоді вихователь повинен живити коріння тієї рослини і спостерігати її розвиток, а не обрізати їй гілля й формувати, як чинили послідовники Куйпера.

Але які він має підстави для думки, що, виховуючи його, — і його, і брата, — мати взагалі дотримувалась якої-небудь теорії? Чому правда не повинна полягати в тому, що мати дала їм обом змогу животіти в дикунстві лише тому, що й сама виросла дикункою — вона та її брати й сестри на фермі в Східній Капській провінції, де вони народилися? Відповідь дають імена, як він витягує з закутків пам’яті: Монтессорі, Рудольф Штейнер. Ці імена не означали нічого, коли він чув їх дитиною, але тепер, читаючи про освіту, він знову натрапив на них. Монтессорі, метод Монтессорі — тож ось чому йому давали гратися кубиками, дерев’яними кубиками, які він спершу розкидав по кімнаті, думаючи, що вони на те й зроблені, а потім складав один на один, аж поки вежа (неодмінно вежа!) розвалювалася, і він заводив із відчаю.

Кубики, щоб будувати замки, пластилін, щоб ліпити тварин (той пластилін він спершу намагався жувати), а потім, ще до того, як він доріс до нього, конструктор із дисками, стрижнями, болтами, гайками і кутниками.

«Мій маленький архітектор, мій маленький інженер». Мати покинула світ ще до того, як стало безперечно зрозуміло, що він не стане ані архітектором, ані інженером, а отже, кубики й конструктор не справили своїх чарів, мабуть, так само й пластилін («мій маленький скульптор»). Цікаво, чи мати запитувала себе: «А чи не є цей метод Монтессорі великою помилкою?» І чи не думала вона у свої найпохмуріші миті: «Треба було дати тим кальвіністам сформувати його, мені не треба було підтримувати сина в його опорі»?

Якби ті вустерські вчителі досягли успіху і сформували його, він би, найімовірніше, став би членом їхнього гурту, патрулював би ряди німих дітей із лінійкою в руці й поляскував би нею по партах, проминаючи дітей і нагадуючи, хто господар. Наприкінці дня він і сам повертався б додому до своєї куйперової родини, до