Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Конструкт щось показував Айзекові різкими, розмашистими рухами. Він тицяв уперед, на двох інших конструктів, що спинилися на краю видимого тунелю, де він різко звертав угору.

Айзек показав Седрахові, що треба зачекати. Тоді він зовсім помалу поповз уперед. По всьому його тілу пройшов мороз, що розходився зі шлунку. Він дихав глибоко й повільно. Він ледь-ледь пересував ноги, сантиметр за сантиметром, поки не відчув поколювання шкіри, коли досяг снопа слабенького світла.

Тунель закінчувався цегляною стіною (заввишки півтора метра) у вигляді літери «П». Позаду над входом у тунель теж здіймалася стіна. Айзек підвів очі й побачив високо вгорі стелю. В отвір почав проникати чумний сморід. Айзек скривився.

Він сидів, скрутившись, в отворі біля стіни, вбудованому в цементну підлогу кімнати. Йому зовсім не було видно помешкання нагорі, однак чув слабкі звуки. Тихе шурхотіння, неначе вітер ворушить розкидані папірці. Ледь уловне чвакання, наче пальці, забруднені клеєм, стискались і розтискалися.

Айзек тричі зглитнув і прошепотів сам до себе щось підбадьорливе, шукаючи в душі хоробрість. Він повернувся спиною до цеглин позаду, до кімнати за ними. Тут побачив Седраха, який, стоячи на руках і колінах, глядів на нього з незворушним обличчям. Айзек уважно подивився в дзеркала. Він потягнув за трубу, прикріплену до верху шолома, яка закручувалась у тунель і зникала під Седраховим тілом десь у глибинах проходу, спрямовуючи туди думки, які могли б їх видати.

Тоді Айзек став підводитися, надзвичайно повільно. Він з лютим запалом дивився у дзеркала, неначе намагаючись проявити себе перед якимсь божеством, що його перевіряло, — «Бачиш! Я не дивлюся за спину, от побачиш, і не гляну!» Голова Айзека почала просовуватися в отвір, і його оточило ще більше світла. Сморід став сильнішим.

Йому було дуже, дуже страшно. Навіть піт похолов.

Айзек схилив голову і ще більше випрямився, аж поки не побачив усю кімнату в жовтявому світлі, що сіялося з маленького, брудного вікна.

Кімната була довга й вузька. Завдовжки метрів шість, завширшки — десь два з половиною. Вона була вкрита пилюкою й давно покинута — не було ні видимих виходів, ні входів, ні люків, ні дверей.

Айзек перестав дихати. Вона сиділа у дальньому кінці кімнати і, здавалось, дивилася просто на нього — плетиво складних, убивчих рук та кінцівок, які рухались у тривожній антифазі, з крилами, напіврозкритими в лінивій загрозі, — глитай-нетля.

Айзекові знадобилась якась мить, аби зрозуміти, що він не видав жодного звуку. Ще кілька миттєвостей він дивився на тремтливі антени, котрі стирчали з очних западин огидної істоти, перш ніж зрозумів, що вона його не відчула. Нетля трохи посунулася і повернулась, але не виказала інтересу до напрямку, де він стояв.

Айзек безгучно видихнув. Він трохи повернув голову, щоб оглянути решту кімнати.

Побачивши, що там було, він знову мусив докласти всіх сил, аби не закричати.

Уся підлога була вкрита трупами.

Ось що так смерділо, зрозумів Айзек. Він повернув голову й затулив рукою рот, побачивши поруч тіло дитини-какта, що розкладалося, плоть якого гнила й відпадала від волокнистих твердих кісток. Неподалік лежав смердючий труп людини, а трохи далі ще один, свіжіший — розпухлого водяника. Більшість тіл належали кактоїдам.

Його засмутило, але не здивувало, що деякі тіла все ще дихали. Вони лежали без тями: оболонки, порожні пляшки. Вони стікатимуть слиною, сцятимуть і сратимуть протягом усіх своїх останніх безмозких днів чи годин у цій гнилій дірі, поки не помруть від голоду й спраги і не згниють так само бездумно, як і жили.

Вони не могли бути в раю чи пеклі, похмуро подумав Айзек. Їхні душі не могли мандрувати у формі привидів. Їх перетравили. Їх випили й висрали, знетямили огидними онірохемічними процесами, щоб зробити з них паливо для лету глитай-нетель.

Айзек побачив, що однією зігнутою рукою нетля тягнула тіло какта-старійшини. З його плечей недолуго звисала пов’язка. Нетля була в’яла. Вона неквапом підняла руку й дала какту важко упасти на зацементовану підлогу.

Тоді потвора трохи посунулась і потягнулась під себе задніми ногами. Вона дещо подалась уперед, ковзаючи своїм важким, дивним тілом по запилюженій підлозі. З-під живота глитай-нетля витягла велику, м’яку кулю. Вона була під метр у діаметрі, а коли Айзек примружився, щоб чіткіше її роздивитися, йому здалося, що він упізнав густу, слизьку текстуру і брудно-шоколадний колір сон-трути.

Айзек витріщив очі.

Глитай-нетля вхопила труту задніми ногами, розвівши їх, щоб помістити між ними ту величезну порцію свого корму-молока. «А щоб я здох, це ж коштує тисячі... — подумав Айзек. — Ні, його ж треба розводити, щоб воно було їстівне. Тут, мабуть, мільйони гіней! Не дивно, що всі намагаються повернути собі цих довбаних істот».

На очах в Айзека секція живота нетлі розгорнулась. Звідти з’явилася довга органічна голка — конусоподібне сегментоване утворення, що відгиналося від хвоста істоти, тримаючись на якомусь хітиновому з’єднанні. Завдовжки воно було майже як його рука. Відкривши рота від огиди й жаху, Айзек спостерігав, як глитай-нетля приставила його до кулі сон-трути, на мить спинилась, а тоді устромила глибоко в центр в’язкої маси.

Під розкритим панциром, там, де було видно м’яку частину живота й звідки вистромився довгий відросток, Айзек побачив, як черево глитай-нетлі перистальтично здригається, накачуючи кулю сон-трути якоюсь невидимою речовиною.

Айзек знав, що він бачить. Сон-трута була джерелом їжі, якою харчувався голодний молодняк. Відросток плоті був яйцекладом.

Глитай-нетля відкладала яйця.

Айзек знову спустився попід стіну. Він важко дихав. Стривожено підкликав Седраха.

— Одне з тих довбаних створінь просто там, і воно відкладає яйця, тож нам треба щось із цим робити просто зараз, — прошепотів він.

Седрах затулив йому рота рукою. Він дивився Айзекові в очі, поки той трохи не заспокоївся. Седрах повернувся спиною до тунелю, як перед тим зробив Айзек, і сам оглянув відразливе видовище. Айзек сидів і чекав, обпершись об цеглу.

Седрах знову спустився до Айзека. Обличчя в нього було рішуче.

— Гм, — пробурмотів він. — Ясно. Гаразд. Ти казав, що глитай-нетлі не відчувають конструктів?

— Наскільки нам відомо, — кивнув Айзек.

— Ну добре. Ти їх нефігово запрограмував. І зроблені вони першокласно. Ти справді хочеш сказати, що вони знатимуть, коли нападати, якщо ми їм дамо вказівки? Що вони можуть зрозуміти настільки складні змінні?

Айзек знову кивнув.

— Тоді у нас є план, — сказав Седрах. — Послухай.

Розділ сорок п’ятий

Згадка про квазі-смерть Барбл була ще дуже свіжа. Повільно, нестримно тремтячи