Володимир Кільченський - Присмак волі

class="book">Нагодувавши Воронька зерном, Санько спустився до озерця. Пробивши тонкий ясенець, підвів коня до ополонки, а той обережно торкнувся губами води, пробуючи її на смак, і жадібно заходився пити. Повернулися з Вороньком до їхнього притулку, і Санько понакидав у проріз дверей різного мотлоху та гілок. У хатині вже відчувався подих тепла та обжитості, і мандрівник, протягнувши до повода коня мотузку, вклався спати. Ніч була довгою, і йому не раз треба було підкидати друзки до вогнища та чатувати самого себе, прислухаючись до нічного шурхотіння.

Спав козак чи не спав, а десь далеко поодинокий спів півня нагадав йому, що варто збиратися та мандрувати далі. Санько деякий час лежав з розплющеними очима та прислухався до навколишнього світу, а тоді тихо підвівся і став обережно відкидати навалений мотлох. Зібравшись, вийшов із наготовленою зброєю з хатинки, оглянувся довкола. Потім вивів Воронька, всівся в сідло і, злегка піддавши коня в бік, подався до шляху.

Коли зовсім просвітліло, Голота зупинився біля якоїсь річечки і, нагодувавши коня, підкріпився сам та знову поспішив у дорогу. Йому здавалося, що Софійка у якійсь небезпеці і чекає від нього допомоги. Якщо він не встигне, то з нею трапиться щось лихе. Думки про це змушували Санька весь час прискорювати ходу коня.

Так, перебуваючи у душевному сум’ятті, він і не помітив, як стало сутеніти. Санько їхав далі, шукаючи собі притулок, придатний для ночівлі, і коли побачив майже вцілілу хатинку, повернув коня туди. Доки ще було видно, він кинувся шукати хмиз та гілки, а коли вже стемніло, розпалив вогнище і зайнявся своїм Вороньком. Цього разу при хатині не було сіней, і хлопець прив’язав коня біля віконця, абияк обгородивши гілками від зазіхань звірів або недобрих людей.

Нічна зустріч 

Нічне пристановище не було таким зручним, як попередньої ночі, і Санько сидів побіля вогню, не наважуючись спати. Морда Воронька весь час маячила за віконцем, і козак, відчувши нічний повів морозного вітру, дістав згорнуту попону. Вийшовши до коня, накрив йому спину попоною. Воронько поводив себе якось неспокійно, і Санько постояв побіля нього трохи. Не помітивши нічого підозрілого, поплескав коня по шиї і пішов до хатини. Тільки він нахилився, щоб увійти у проріз дверей, як якесь незбагненне передчуття змусило його пригнутися нижче. І в цей час над головою просвистів дерев’яний кілок. Санько миттєво зайшов за поріг і, ставши за стіною, крикнув:

— У хатину хутко, інакше стрілятиму!

Спочатку за стіною почулося тупотіння, а потім — голос підлітка:

— А ви мене не вб’єте?.. Я хотів вас оглушити! Я не хотів убивати!

— Заходь! Хотів — не хотів... Я жартувати не буду, пальну зараз! — сердито вигукнув Санько.

У дверному отворі з’явився обрис підлітка, і тільки-но він переступив поріг, як Санько з силою потягнув його вперед, що той аж упав навколішки.

— Вставай, вояка-мамай! Іди ближче до вогню, подивлюсь на тебе! — наказав Санько і шпигнув злегка шаблею в зад підлітку.

Той хутко подався вперед і зупинився перед вогнищем, зігнувшись дугою та закривши голову руками.

— Не гнися, повертайся до мене! — ще раз сердито крикнув Санько, і підліток поволі повернувся, тримаючись руками за голову.

— Вую, залиште мене живим... За мною ще брат та мала. Вони тут недалечко, їжу чекають... — став умовляти хлопець, і Голота опустив шаблю.

— Добре, живи... Малий ти ще, а то вже був би без голови! На козака руку підняв, шмаркач! — уже втихомирюючись, промовив Санько. — Та розповідай, хто тут іще вештається попід хатою. А будеш побріхувати — не пошкодую тебе і малих, гаплик вам буде! — загрозливо промовив Санько.

Хлопчина мовчав, тільки спідлоба роздивлявся козака, наче думав, говорити чи, може, не треба. Санько зрозумів, що лише погрозами не обійдеться, і, піднявши з долівки кілок, звернувся до хлопця:

— Давай так: або ти швидко все розповідаєш і будеш зі мною до ранку грітися, або я спочатку на твоїй спині розтрощу кілка, а потім викину тебе на холод конати!

Зрозумівши, що запахло смаленим, хлопець почав плести якусь нісенітницю, і Голота врізав йому по спині кілком, що той аж випростався.

— Більше умовляти не буду! А як прийдуть тебе визволяти, то ти першим тут впадеш!

— Ми тут давно понад шляхом живемо, двома ватагами. Батьків ні в кого немає, харч самі добуваємо, — почав розповідати хлопець.

Санько з розумінням кивнув головою і запитав:

— Звати тебе як?

Хлопець наче замислився, а тоді відповів:

— Климом усі звуть, так і мати звала... А в мене й насправді є брат із сестрою. Вони з нами, тільки ще малі...

— Годі розповідати... Таких, як ви, зараз багато сиротами лишились. А зараз ставай до стояка — прив’яжу тебе! — наказав Санько.

Клим спідлоба якось погрозливо глянув на козака.

— Не поглядай на мене, тобі краще буде.... До ранку потерпиш, а тоді підемо до твоїх, — пообіцяв Санько.

Він примотав Клима, поставивши спиною до стояка так, щоб руки були опущеними.

— Комарів зараз немає, подрімаєш стоячки... Мені теж потрібно покуняти... Цілий день у дорозі, — наче виправдовуючись, сказав Санько.